Був жаркий вечір п’ятниці. Ми сиділи у квартирі Миколи, мого найкращого друга, і він не міг стримати усмішку.
— Сашко, ти не повіриш, але, здається, вона — моя доля, — його голос тремтів від хвилювання, а очі блищали, як у дитини, що вперше побачила новорічний феєрверк.
Коля виглядав щасливим, і, дивлячись на нього, я раптом відчув, як щось тьохнуло всередині. Ця людина завжди була поруч зі мною.
Ми, може, й більше, ніж друзі. І ось тепер він, закохавшись у цю дівчину, так легко змінився. Ніби став кимось новим. Чужим.
Я не міг пояснити, що саме мене непокоїло в цій Ані, але якесь гнітюче відчуття не покидало. Вона здавалася надто ідеальною. Неначе лялька, створена за бажаннями Колі.
— Як думаєш, у нас щось вийде? — у його очах була дитяча надія. Він чекав мого схвалення.
Я почухав потилицю, добираючи слова. Врешті, він мав право закохуватися, як і будь-хто. Але щось у цій історії не давало мені спокою.
— Слухай, Коль, ну ти сам знаєш, як усе буває. Просто не поспішай, — спробував я заспокоїти його.
Коля лише пирхнув і засміявся. Похлопав мене по плечу, мовляв, годі тобі, друже, не вигадуй.
***
Минуло всього три тижні, коли Коля знову зателефонував.
— Братішка, виручай! Анька вирішила переїхати до мене. Допоможеш з речами?
Я зціпив зуби. ТРИ тижні. І вона вже везе речі до нього?
Коли я приїхав на вокзал, вона вже чекала біля поїзда з маленькою валізою, парою коробок і переноскою, в якій дрімав кошеня.
— Дякую, Саша, — її усмішка була чарівною, очі блищали, як у героїні романтичної комедії. — Коля завжди говорить, що ти найвірніший друг. І найкращий.
Її голос був м’яким, наче відточеним для кожного слова.
— Та ми з Колею давно дружимо, — пробурмотів я, відчуваючи дивне напруження.
Щось у її погляді було… неприродно відточеним. Все в ній здавалося ідеальним, надто ідеальним.
У дорозі вона безперервно говорила про їхнє спільне майбутнє, про затишне гніздечко, про вічне кохання. Голос її ставав надто солодким, аж приторним. А потім, коли я перемикав швидкість, вона раптом легенько торкнулася моєї руки.
Я ледве не випустив кермо.
У грудях кольнуло тривожне передчуття.
***
На день народження Колі зібралося багато друзів. Музика, сміх, жарти. Я на мить навіть забув про свої підозри.
Та ось, коли стемніло, Аня раптом почала занадто часто опинятися поруч. Її погляд невловимо знаходив мене. Ледь відчутні дотики, непомітні усмішки…
Після опівночі я втомлено впав на диван і одразу ж заснув.
***
Прокинувся від холоду. Відчуття чужого тіла поруч.
Я відкрив очі — і обімлів.
Аня. Лежить поряд. В одязі, але занадто близько.
Я різко сів, але в ту ж мить у кімнату зайшов Коля.
Його погляд був смертельно холодним.
— Саш, що тут відбувається?
Його голос тремтів від болю та гніву.
Я розкрив рота, але слова застрягли в горлі.
— Коль… Це не те, що ти думаєш! — вигукнув я.
Аня театрально зітхнула й схилила голову.
— Коля, я мала тобі сказати… Саша весь цей час… він проявляв до мене інтерес…
Усередині мене все вибухнуло.
— Аня! Перестань! Це брехня! — мій голос затремтів від люті.
Але Коля вже бачив нас двох і не чув більше нічого.
— Я не хочу вас більше слухати. Ні тебе, ні її. Забирайтесь.
Він грюкнув дверима.
***
Минуло кілька тижнів. Ми не спілкувалися. Порожнеча між нами здавалась непробивною.
Аж одного дня задзвонив телефон.
— Саш… Брате, пробач, — Колін голос був тихий, але наповнений новою силою. — Ти був правий. Дякую, що не зник…
Ми більше не говорили про ту ніч. Просто пішли на наше старе футбольне поле й мовчки згадували минуле.
Я зрозумів, що в той вечір він втратив не лише Аню. Він позбувся ілюзій. Знайшов себе.
Минуло ще кілька місяців. І ось ми знову сидимо на його кухні. Коля жартує, сміється. Його погляд світиться новою зрілістю.
І тепер я знаю — ніщо вже його не похитне.
