Дачний розбрат
Ми з Оксаною, моєю сестрою, замислили ми дачку купити – в складчину, як то кажуть.
Вона старша за мене на цілих десять років, самотня, як билина в полі, а в мене вже й донька з дітьми, та й чоловіка, царство йому небесне, п’ять років як нема.
Відео дня
Оксана до моєї Іринки, як до рідної, прикипіла душею. Тільки от Іринка виросла… ледащо, одним словом. Загребе все під себе, як пилосос!
І ось, налетіла моя пташечка, Іринка, як вітром принесена:
“Мамо, – щебече, – тут таке діло… Дачка ваша з тіткою – то звісно, добре. Але… може, твою долю грошей нам на машину дати? А тітка Оксана… еге ж, вона он яка заможна, хай собі й сама дачку тягне. Головне, щоб ти, мамо, простежила, щоб вона дарчу на мене записала!”
Мене аж обсипало, як кропивою. І як її поперло таке? Язик не повернеться Оксані про це бовкнути! Як їй сказати, що свої гроші я вкладала не буду?
Розумію, звісно, що й так буду з сестрою на тій дачі гостювати, як у себе вдома, навіть якщо вона сама її купить. Але боюся, очі їй страшно, якщо Оксана Іринці ту дачу перепише…
Іринка її миттю прибере до своїх рук, і поминай, як звали, ту дачу! А не дати їм на машину… ох, не дати – це означає нажити собі ворога на все життя! Зятю Сергійкові та машина давно вже в сниться.
Що вже казати про мораль?
Вимагати майно у живої людини – це вже за межею. А тут ще й рідна донька!
Оксана стільки їй допомагала, стільки душі у племінницю вкладала, сподіваючись на хоч якусь віддачу…
А тут…
І що ж мені робити, не знаю. Язик заплітається, коли думаю про розмову з Оксаною. Інколи навіть думка така в голову залізе…
Може, купити дачу наполовину, а вже в старості її віддати за якийсь пансіонат для літніх людей?
Хоч якась гарантія, що не опинюсь під тином. Бо на Іринку сподівання, як на вчорашній сніг. І нікому ж не розкажеш, ніхто не зрозуміє…
Хоч криком кричи!