— Твоя матінка відмовила моєму Данилкові в додатковій котлеті, Артеме! Я більше туди ані ногою, їй мій син – як п’яте колесо до воза, ніколи вона його онуком не вважатиме! – випалила я чоловікові вчора, повернувшись з “гостин” у його мами. Говорила, а в горлі дере – від образи, від нерозуміння.
З Артемом ми у шлюбі лише три місяці. В мене є восьмирічний син Данилко від першого шлюбу. Хлопчик – душа компанії, балакучий, допитливий, завжди тягнеться до людей. Він так мріяв про повну сім’ю, про бабусю… Я ж сирота, а з першим чоловіком не зрослось. Тому ми обидва, я і Данилко, щиро вірили, що моє заміжжя з Артемом – це щасливий квиток у справжню, велику родину. Що він нарешті відчує тепло родинного гнізда.
Відео дня
Але вчорашній візит до свекрухи, та клята вечеря, розставили все по поличках. Стало ясно, як Божий день, що наша мрія – лише красива ілюзія.
Сидимо ми за столом, їмо. Данилко, щирий, як дитина, питає: “Бабусю, можна ще котлетку? Бо дуже смачні!”. А та – нуль реакції. Ніби й не чула! Зате онукам від дочок, цим вередливим писклям, сама підсовувала то десерти, то картопельку з котлетами, аж повні тарілки накладала. А на прохання мого хлопчика – жодної реакції. І все це – з таким виглядом, ніби Данилко – то пустопорожнє місце.
— Більше я до неї не збираюся, хоч гинь! – заявила я Артемові. А він, замість того, щоб підтримати, став горою за матусю. – Ти все вигадуєш, – бубонить собі під ніс. – Мама просто не почула.
— Не почула? – я аж зайшлася від обурення. – Вона все прекрасно почула! Просто Данило для неї – ніхто. Нуль без палички.
— Ну, він же не рідний їй, – процідив Артем тихо, якось винувато.
І тут мене, мов окропом ошпарило.
— А ти? Ти йому хто? Чому тоді золоті гори обіцяв? Казав, що ми будемо сім’єю, що ви його приймете, як рідного? Де твої слова, Артеме?
Артем мовчав, наче води в рот набрав. Тяжко було на душі. Лягла спати, а в голові – мої чорні думки роєм кружляють. Данилко теж засмучений. Зранку підійшов до мене тихенько і питає:
— Мамо, а чому бабуся мене не любить? Чим я завинив?
Що я мала йому відповісти? Як пояснити цій щирій дитині, що людська любов, на жаль, часто буває вибірковою, упередженою, несправедливою?
Наступного дня – дзвінок. На екрані – номер свекрухи. Ну от, не забарилася!
— Ти що, ображаєшся через якусь котлету? – її голос – крижаний, як зимова вода в ополонці.
— Не через котлету! А через ваше ставлення до мого сина! Він не кусок меблів, а жива людина!
— Доню, не перегибай палку, – буркнула вона. – Я просто не звикла… розумієш, не звикла, що у мене ще один онук з’явився.
— Не звикли? То звикайте! Бо якщо хочете, щоб ми до вас приходили, то доведеться полюбити мого сина!
Вона замовкла. А потім сказала таке, що, здається, поставило крапку у наших стосунках:
— У мене є свої рідні онуки. Їм я – бабуся. А твоєму хлопчику я – ніхто. Чуєш? Ніхто!
Кинула слухавку, і мені стало так гірко. Так жаль Данилка, шкода себе.
Я йшла в цей шлюб з надією. З вірою, що у мого сина нарешті буде справжня, велика родина. А тепер розумію – нічого не буде. Все, як у приказці: “Шукала, де краще, а вийшло…” Сама я в цьому винна?
Ввечері Артем знову заводить стару платівку:
— Може, ти даси мамі час? Звикнути…
— Час на що? На те, щоб вона звикла зверхньо ставитись до мого сина? Щоб витирала об нього ноги? Ні, Артеме, дякую. Я цього не дозволю.
— Та вона ж не зневажає! Тобі здається! Ти все перебільшуєш!
— Та вона мені це прямим текстом сказала! Чи ти оглух, як твоя матінка?
Сварилися довго та гірко. Досі не розмовляємо. Тепер же я стою, мов на роздоріжжі. І що робити – не знаю. Артема кохаю, але не дозволю, щоб ображали мого сина. Нікому не дозволю. Як бути? Чи варто далі гризтися з його матір’ю, намагаючись добитися її прихильності до Данилка? Чи просто махнути рукою і триматися від неї подалі? Я заплуталася. Дуже потрібна порада. Хтось мудрий порадьте, як мені діяти, щоб нікого не поранити, але і щоб Данилка в образу не дати.