Олеся милувалася своїм відображенням у дзеркалі. Шовкова сукня кольору слонової кістки, мереживна фата, спадаюча каскадом на плечі… Все було ідеально, мрія збулася. Ось тільки муха в окропі таки була – Галина Петрівна, її майбутня свекруха.
“Все буде добре, сонце, – Данило, її наречений, обійняв її ззаду. – Це наш день, і ніхто його не зіпсує.”
Відео дня
Олеся натягнуто посміхнулась. Данилко, як завжди, бачив світ крізь рожеві окуляри. Він не помічав, як Галина Петрівна, мов той невсипущий джміль, гуде навколо, намагаючись контролювати кожну крихту весільної метушні.
У церкві, коли батько вів її до вівтаря, Галина Петрівна прошипіла їй услід: “Фата задовга, спіткнешся, запам’ятай моє слово!” Олеся зітхнула, але промовчала. Це ж все з доброї волі, “щоб все було, як треба”.
Але найбільше “як треба” почалось на банкеті. Зала сяяла, оркестр грав, гості щебетали, а в Олесі серце пішло в п’яти, коли вона побачила Галину Петрівну… у білій мереживній сукні. Білій! Мереживній! До п’ят! Ясно, що не як у нареченої, але дуже і дуже натякаючі. Гості перешіптувались за спинами, мов зграя синиць: “Ну і вигляд! Хто так ходить на весілля, крім молодої?”
Перший тост, “За молодят!”, ведучий тільки-но встиг вимовити ці слова, як Галина Петрівна нахилилася до Данила і замурчала: “Синочку, а хто ж тебе виростив, га? Хто ночей не спав?”
“Мамо… це наш день з Олесею,” – процідив Данило крізь зуби, але було видно, як він нервується.
Кульмінація настала під час першого танцю. Заграла їхня пісня, легка, мрійлива. Данило взяв Олесю в обійми, і на мить, здавалося, все погане відійшло. Вони кружляли, забувши про всіх. Але тут… раптом, бах!, між ними вклинилась Галина Петрівна.
“Потанцюй зі мною, синочку!” – вигукнула вона і вчепилася йому в руку. Зала заніміла.
“Мамо, це наш перший танець, – Данило був геть розгублений. – Дайте нам трохи побути удвох.”
“А я що, не маю права?! У мене теж сьогодні свято!” – в її голосі задзвеніли ображені нотки. Здавалося, Олеся щойно вкрала у неї щось безцінне.
Олесі хотілося огризнутись, сказати щось дуже їдке, але вона змусила себе заговорити спокійно: “Галино Петрівно, будь ласка, дайте нам з Данилом закінчити цей танець.”
Вона неохоче відійшла, а потім сіла поруч з Данилом за столом і почала голосно ридати: “Мій синочок… Як же я тепер без нього буду?”
Тут вже не витримав навіть батько Данила, тихий і делікатний Петро: “Галю, заспокойся, це ж весілля, а не похорони!” Але вона була невтішна.
Торт здавався майже карою небесною. Олеся почувала себе, як на іспиті. Чи витримає їхній союз такий тиск?
“Вибач, я не думав, що мама так… розійдеться,” – шепотів Данило. Олеся лише міцніше стискала його руку.
Вечір доходив кінця. Гості розходились, стало тихіше. Раптом, Галина Петрівна підійшла до них, виглядала сумною.
“Може, я трохи перегнула палку,” – тихо сказала вона. – Але я ж так хотіла, щоб для сина я завжди була найважливіша.”
Данило кивнув, в його очах з’явився сум. “Я тебе люблю, мамо, але тепер у мене є дружина.”
Галина Петрівна подивилась на них обох якось дивно і потихеньку пішла геть.
В номері для молодят, Олеся довго сиділа на ліжку, перебираючи у пам’яті все, що відбулось. Втома, розчарування… і водночас гордість. Вони з Данилом витримали.
Вона знала, що сьогоднішній день запам’ятається їй не лише як день весілля, але й як день першого серйозного випробування. І вони його пройшли.
За сніданком Олеся знову подумала про Галину Петрівну. Можливо, це банальні ревнощі, страх втрати сина. А може, це просто її спосіб бути частиною його життя. Час покаже. Головне – любов і терпіння.
Зрештою, вони пережили “торнадо Галини Петрівни”. Що тоді їм може бути страшне?
Але, головне, що вона, Олеся, відчула – це нову силу. Їх з Данилом ніщо не зламає. Вони – команда. І вона обов’язково знайде спільну мову з Галиною Петрівною. Бо сім’я – це те, заради чого варто боротися, навіть якщо ця боротьба виглядає, як весільний танець з перешкодами.