Життя було б таким нудним, як рутинний радіоетюд, якби не свекруха!
Моя свекруха, Ніна Петрівна, вирішила, що жити в місті — це для молоді, тож віддала свою квартиру найменшому сину, а сама зібрала манатки в надії на щастя в селі.
Відео дня
Казала, мовляв, куплю собі будинок у селі — і дача, і дім в одному флаконі. Я не питала, чи вистачить їй на це грошей, адже життя в нас текло своєю чергою, поки вона не подалася до нас на дачу.
На той час здавалося, що то всього на кілька місяців!
Пройшло три роки, і Ніна Петрівна, нагліше, ніж мені здається, вселилася в наші житлові мрії. Вона зав’язала свою мережу зобов’язань, а її син продовжує годувати обіцянками:
“Я обов’язково куплю тобі той райський будинок”. А поки що свекруха з усмішкою білки розпоряджається нашою дачею.
— «Для вас же краще, що я тут! Завжди приготовано, завжди прибрано!» — кажучи це, вона так невимушено відчула себе в ролі королеви, що мені стало ніяково від думки, що я — всього лише зайва персона в її спектаклі.
На дачі тепер панують її порядки: саме там я вже чула, як вона засуджує те, що в моїй маленькій кухні горщик з супом стоїть не на тому місці. Ініціативи — заборонено! Я відчуваю себе там абсолютно чужою. І не лише я. Чи то я, чи син мого чоловіка, зрештою, ми всі стали героїнями її п’єси.
— «Чому ти не можеш просто приготувати їжу, як я?!» — в один день викрикнула вона, наполовину жартуючи, але в її голосі було багато правди.
— «Мама! Я ж не можу знову все перевертати через твої порядки!» — відповіла я, намагаючись стримати себе, адже ще одне слово — і мені загрожує кліматична катастрофа в сімейному благополуччі.
Чоловік, Анатолій, коли йому кажу про свої відчуття, не сприймає це всерйоз:
— «Ти що, хочеш посварити мене з матір’ю?» — його слова звучать, як вітри, які скошуючи, заходять з південного заходу.
Але тут і з’являється моя мама, яка, не приховуючи образи, намагається поставити все на свої місця постійними скаргами:
— «Слухай, а чому ваша свекруха зайняла вашу дачу? Ми ж допомагали вам купити її, а тепер чуємо, що вона тут просто оселилася, як господиня!»
В цей момент я просто не знала, що й думати. З одного боку, мені шкода свекрухи, яка плететься в снігах спогадів про свій колишній комфорт. З іншого — чи повинна я разом з чоловіком знову шукати квартиру, чи підшукати їй той сільський будиночок, про який мріє?
Мовляв, «купи їй будинок у селі, і все наладиться», але чому це має бути на нашій совісті?
— «Анатолію, ти думав, що це нормально — залишати вашу маму жити в нашій мрії?» — запитую одного разу, зібравшись у всі емоції, готові вибухнути.
— «Не розумію, чому це для тебе така трагедія. Вона ж тобі родичка, її допомога важлива!» — його слова були, як притчі у мовчанці.
Сидячи на дивані, я згадала, як на початку нашого спільного життя ми з чоловіком разом планували наші мрії, купували кожен цвях у будинку, а тепер, здається, ця мрія кудись зникла, а ми залишилися з глухою чащею у відносинах. Я знала, що потрібно знайти спосіб вирішити цю ситуацію, але як? Я так боюся втрати чоловіка.
— «Може, нам просто потрібно сісти й поговорити з нею?» — запитую якось.
— «Поговорити? А про що говорити? Вона лише підтвердить свої закиди!» — його відповіді вже ставали розгубленими, тому що він почувався між двох вогнів.
Того вечора, вдивляючись у свою чашку чаю, я мріяла про те, щоб знайти гармонію. Якби я тільки знала, як робити це, так, щоб не відчути себе винною!
Я безперервно обмірковувала, чи матиму я сміливість поділитися своїми думками — і стати героїнею власної історії…