Ох, ті батьківські квартири…
Ми з Миколою на халяву не розраховували, одразу вирішили: самі куємо своє щастя. Набігалися по тих кутках чужих, як пес по ярмарку, але через сім рочків трикімнатна квартирища наша!
Відео дня
Хоч ті роки виплат, як кажуть, в печінках сиділи.
А матінка моя тоді… Ох і викрутаси в неї були! Квартирою своєю, як буздиганом, намагалася мене приперти до стінки.
Та ми з Миколою не з полохливого десятка, нізащо не повелися. Лишень на себе та на свої руки надіялись. В неї ж на голові корона, не інакше!
“От, – каже, – якщо не будеш мені по п’ять тисяч на місяць виділяти, знайду, кому це житло переписати!”
Я ж їй у відповідь:
“Мамо, та я тільки рада буду! Знайдете людину, яка вас обсипле золотом і пилинки здуватиме, то я тільки щаслива буду! Не треба буде мені за вас переживати та в старості доглядати.”
Батька вже на той час не стало… Не знаю, що б він у тій ситуації сказав. Мабуть, він би її образумив.
Але маму не переробиш. Вічно хотіла мати ласий шматочок.
Зараз у нас дві квартири. В одній живемо, іншу здаємо – копійчина до копійчини. Дітей теж житлом забезпечили, і жодних навзаєм зобов’язань! Свої діти, а не наймити.
Матері вже два роки як нема…
А в мене в душі тільки гіркий осад лишився. Чужа людина, і все тут.
То чи то був шантаж чистої води, то чи то охочих не знайшлося…
Але квартира, як то кажуть, на мою голову впала. І для чого було псувати відносини з власною дитиною і онуками? Що вона виграла від тої показухи?
Я досі не можу зрозуміти. Іноді здається, що вона просто хотіла довести свою владу. Чи то життя гірким було, чи то характер такий… Хтозна.
Але найгірше те, що тепер залишилася тільки порожнеча. Хоч би раз добре слово сказала чи обійняла…
Якби ж можна було все повернути…
Але, на жаль, минулого не зміниш. Залишається тільки жити далі, пам’ятаючи про материнську любов з гірким присмаком образи.
Адже найцінніше – це родина, а матеріальні блага – то все швидкоплинне.