Софія ніколи не уявляла себе заробітчанкою. Вони з чоловіком Остапом ще у 90-х відкрили приватну пекарню в своєму містечку, що приносила стабільний дохід.
Двійко дітей, власний будинок, садок, дві машини — здавалося, що життя склалося вдало. Але один зимовий день змінив усе: Остап не повернувся додому.
Відео дня
Його авто занесло на слизькій дорозі… Із того моменту все пішло шкереберть. Бізнес занепадав, борги росли, мама захворіла, а донька вступила на платне навчання. Врешті Софія вирішила їхати до Іспанії, де вже кілька років працювала її сестра Наталя.
У Мадриді Наталя зустріла її, знайшла роботу та поселила у винайнятій квартирі. Господиня першої квартири, сеньйора Пенелопа, зустріла Софію стримано, мовчки показала ванну кімнату та залишила необхідні засоби для прибирання.
Софія розгубилася: вона не знала, яка рідина для чого. Врешті налила трохи з однієї пляшки, потім з іншої, але не побачивши піни, додала ще…
Раптом усе запінилося, у повітрі з’явився різкий запах, легені обпалило, ноги підкосилися, і вона втратила свідомість.
Отямилася на балконі — Пенелопа бризкала їй у лице водою, трясла за плечі й кричала в телефон. Софія спробувала щось сказати, але замість слів вирвався кашель. Лише згодом вона зрозуміла, що випадково змішала засоби, які вступили в хімічну реакцію.
Пенелопа могла викликати швидку, але побоялася штрафів за нелегальне працевлаштування, тож вирішила діяти сама. Випадок зблизив їх.
Жінки стали подругами: Пенелопа вчила Софію іспанської, допомагала з підробітками, знайомила зі своїми друзями.
Якось у неділю, після служби в українській церкві, Софія познайомилася з Любою — жінкою, яка колись працювала у Пенелопи. «
А ти знаєш, що вона тримає прах свого чоловіка в скриньці?» — з таємничим виразом запитала Люба.
Софія здригнулася. Вона щоразу протирала його фотографію на полиці у спальні, але думала, що він похований.
«Обережно, — шепотіла Люба, — бо ще, не дай Боже, в паелью підсипле, як у тому анекдоті!»
Відтоді Софія не могла спокійно перебувати у квартирі Пенелопи. Її морозило від самої думки, що десь у шафі стоїть урна з прахом.
Одного разу, коли господині не було вдома, вона нишпорила у шафах, шукаючи ту страшну скриньку. Висунула шухляду, побачила невеличку дерев’яну скриньку, тремтячими руками підняла кришку… і залунала музика.
Софія відсахнулася, штовхнула її — і з неї посипалися намистини й ланцюжки. То була музична скринька!
Вона засміялася з власного страху, але все одно не могла позбутися моторошного відчуття.
Все розвіялося, коли вони разом пішли на похорон свекрухи Пенелопи. Софія побачила, що в Іспанії прощання виглядає зовсім інакше: ніякого відкритого труни, лише коротка церемонія в каплиці, а потім кремація.
Наступного дня урну з прахом помістили в спеціальну нішу на цвинтарі. Саме там Пенелопа показала їй і місце поховання свого чоловіка. Софія відчула полегшення. Вдома, на кухні, вони довго сміялися з історії про «страшну скриньку».
Пенелопа пробачила Любі її вигадку, бо жінка просто мстилася за звільнення.
Минуло три роки. Софія звикла до нового життя: мала постійних клієнтів, непоганий заробіток. Проте серце рвалося додому.
Вона розплатилася з боргами, але ще мала оформити документи на легальне перебування, щоб мати змогу приїжджати і повертатися без проблем.
Наталя вже повернулася в Україну, а Софія все частіше задумувалася про те, щоб піти її слідами.
Вона вже не боялася майбутнього, адже знала: головне — не місце, де ти живеш, а люди, які роблять тебе щасливою.