Останній рік в Афганістані – наче вирваний з пам’яті шматок життя. Соромно згадувати, хоча й розумію, що народився під щасливою зіркою.
Двадцять шість місяців пекла, а жоден мій солдат не загинув, навіть не був поранений. Сам я, правда, не настільки везучий. На одній з тих клятих засід мені ноги посікло осколками.
Лікарі, ті м’ясники, наполягали на ампутації. Довелося тікати з медсанбату, наче злодюзі. Рани довго не загоювалися, біль – нестерпний, а загроза ампутації висіла, наче дамоклів меч.
І навіть “чарівні” мазі Шафі, того афганського знахаря, не могли дати гарантії.
У тій невизначеності я два місяці не міг написати листа додому. Міг би хоч кілька слів нашкрябати, але, здається, надто себе жалів.
Можливо, я й непоганим командиром був, але от сином – нікудишнім. За ті два місяці мати посивіла, як осінній луг.
Батьки казали, що той рік був для них найтяжчим. Хоча, які роки в них були легкими?
Рік тому загинув їхній зять, мій шурин. У країні – перебої з продуктами, голод. А вони, щоб достойно зустріти мене, купили порося.
Наче символ повернення, наче сподівання на краще. У їхній свідомості, здається, порося асоціювалося зі мною, їхнім блудним сином.
Завдяки моєму заміннику, тому бюрократу, я затримався в Афганістані на два місяці.
Коли я нарешті дістався додому, порося перетворилося на справжнього “кабана”. Важив він, мабуть, більше за мене.
Але дні його були полічені. Тепер треба було цю гору м’яса перетворити на апетитні котлети, вирізку, грудинку та інші делікатеси. І тут виникла проблема.
Батько заявив, що не може зарізати Борьку. Це пролунало, як грім серед ясного неба. Бо крім батька, ніхто не міг цього зробити.
Він народився в селі, для нього зарізати свиню – звична справа. Але, здається, з цим Борькою було пов’язано стільки переживань, надій та очікувань, що він перестав бути просто свинею. Він став майже членом сім’ї.
А “члена сім’ї” батько не міг зарізати. Тому ця “почесна” місія була покладена на мене. Мовляв, ти його “породив”, тобі й… Можна подумати, це я завів того порося!
Батько купив пляшку горілки. Сказав, що це традиція. Випив майже склянку і почав розповідати, як і що я повинен робити. На моє жартівливе зауваження, що горілку повинен пити той, хто “ріже”, він відповів:
– Ти ж не п’єш. Навіщо переводити добрий продукт?
Потім він почав пояснювати мені на пальцях, куди я повинен встромити ніж.
– Тату, не хвилюйся, я все зроблю, – відповів я.
Я взяв штик від німецької гвинтівки, яку мені подарував колишній військовий розвідник Коля Бєлянін, і попрямував до хліва. Батькові запропонував почекати біля будинку.
Не хотів, щоб він бачив. Але він не погодився.
– Я повинен… попрощатися. І повинен… бути присутнім.
Що ще він повинен і навіщо, мені було незрозуміло. Але коли він попрощався з поросям, я зайшов у загін до Борьки і зробив те, що повинен був зробити…
Потім батько не розмовляв зі мною два дні. Я не міг зрозуміти, чому. Аж на третій день його “прорвало”:
– Так не можна! Ти його… як людину. Так не можна…
Що я міг йому відповісти? Що він вважає мене вбивцею? І думає, що вбивати людей і свиней для мене – дрібниця?
У перший же вечір мати влаштувала батькові справжній скандал:
– Ти що, з глузду з’їхав? Син тільки-но повернувся. З пекла повернувся. А ти його знову…
Батько тільки сутулився і винувато посміхався. Що він міг їй відповісти?
Колись він і сам був солдатом і прекрасно розумів, що це була робота, яку хтось повинен був зробити.
І яка різниця, коли і звідки ти повернувся?
