Вся громада раділа. Селяни збиралися біля хати Бережних, стояли гуртами за плотом, перешіптувалися, заходили в двір, виглядали крізь вікна. Було шумно, гамірно, як на Великдень.
У хаті й надворі кипіла підготовка до зустрічі. У повітрі змішувалися запахи вареного м’яса, свіжих овочів, зелені. Господині поралися біля столів, чоловіки, як і годиться, стояли гуртом, говорили про життя, військо, політику. Всі чекали.
Відео дня
Два дні тому приїжджав голова сільради дядько Гриша – привіз новину.
Він хотів справити враження. Довго мовчав, звузив очі, змахнув рукою, ніби на сцені, й лише тоді, урочисто відкашлявшись, почав читати офіційне повідомлення.
Але не витримав, сам розчулився, голос затремтів, очі наповнилися сльозами. А тоді ступив крок до Бережних і раптом, зовсім по-дитячому, обійняв їх.
Як по команді, заплакали всі, хто був у дворі.
Мишка забрали в армію разом із ще п’ятьма хлопцями з району сім років тому. Майже одразу їх відправили в Афганістан. Із тих, хто поїхав, додому повернувся тільки Пашка з сусіднього села – з обпаленим обличчям, зі шкірою, натягнутою, як пергамент.
Місцеві хлопчаки нишком заглядали в його вікно, але він майже не виходив із хати, а коли і з’являвся на подвір’ї – дивився крізь людей, крізь час, у якусь свою далечінь.
Мишка довго вважали зниклим безвісти. Батьки його ніби змарніли в одну мить: волосся зблідло, постава зігнулася. Усі помічали, як вони наче зменшилися на зріст, згорбилися, стали схожі на дві тіні, що пливуть між життям і вічністю.
І ось така радість через стільки років. Мишка знайшли в полоні. Довго вели переговори, зрештою його визволили.
У неділю приїхав старий ПАЗик. Виплюнув на розпечену пилюку маленького, засмаглого, виснаженого парубка й задимленим мотором покотився геть.
Уся громада стояла мовчки. Ніхто не знав, як реагувати: радіти чи плакати?
Таким змученим він їм здався…
За довгим столом під відкритим небом зібралися чи не всі, хто пам’ятав Мишка ще хлопчиськом. Пісні лунали, гомін стояв.
Що не кажи – живий, повернувся, значить, святкувати треба. Пашку теж запросили. Він сидів мовчки, дивився на всіх і пробував посміхнутися, але виходила лише моторошна гримаса – безгубий рот, розтягнута шкіра.
Пес Арбат, великий, змужнілий кавказець, дивився спантеличено, як юрба людей заповнила двір.
Він раз у раз то гавкав, то вив. Але як тільки відчув знайомий запах, завмер. Ще до того, як побачив Мишка, знав: це він!
Ще мить – і кинувся б назустріч, але ланцюг різко смикнув назад. Потім він скавчав і нетерпляче вигинав спину, намагався дотягнутися лапами до господаря.
— Ну що?! — голова дядька Гришка хитнувся, встав зі стаканом у руці, всі одразу замовкли. Він ніжно, по-батьківськи, подивився на Мишка. — Як тобі вдома, синку? Може, скажеш щось людям? Про своє геройство?
Всі разом повернули голови до хлопця.
Мишко повільно підвівся. На засмаглому тілі різко виділялася смуга білої, як крейда, шкіри на шиї. Він обвів поглядом односельчан, зупинився на Пашці. Простягнув у його бік руку, а потім одним духом випив свою чарку. Повільно переступив через лаву, на захмелілих ногах пішов до собачої буди.
Арбат скавучав, присів на передні лапи, завмер. Мишка нахилився, обійняв його за загривок, почав розстібати ошийник.
— Мишко, ти чого?! — підвівся батько.
— Ланцюг не можна знімати, — додав хтось із натовпу. — Відвикне, дичавіє.
Але Мишко мовчки зняв ошийник. Арбат різко підвівся, спершись на груди господаря. Хлопець не втримався й повалився на спину. Люди ахнули. Хтось навіть схопився з місця.
Та Арбат, скориставшись нагодою, заходився лизати обличчя Мишка, скавчав від радості, тицявся мокрим носом у шию. Хлопець гладив збиту шерсть на місці ошийника і шепотів псу щось на вухо.
Тиша літнього вечора була такою глибокою, що всі почули:
— Ніколи більше, чуєш, милий? Ніколи не одягай цей ланцюг… Краще смерть…