З того самого дня, як побачила ту оновлену Маргариту Іванівну, у мене у серці перевернулося. Наче хтось ввімкнув турборежим сумнівів та розчарувань.
Пралка наша стара, як динозавр, місяць тому віддала богові душу. І відтоді я – хребет ламаю, по ночах перу шкарпетки того тюхтія Максима і простирадла.
А найбільші речі – то до сестри, вона хоч має нормальну техніку, не пережиток минулого.
І тут, на тобі, серед тижня, на порозі вигулькує свекруха, вся така напацьована, причепурена – хоч зараз на обкладинку глянцю. Обличчя, як новеньке яєчко, жодної зморшки, губи – як дві червоні подушечки, манікюр – аж сліпить, ще й зачіску змінила.
Ну, точно – помолодшала років на двадцять!
Розсілася вона на моєму дивані, попиває каву з китайської чашки (єдина, що вціліла після падіння Максимового улюбленого футбольного м’яча), та ще й руками розмахує, наче диригент оркестру.
— А ти, любко, себе теж не забувай! – цвірінчить Маргарита Іванівна. – Жінка в будь-якому віці мусить квітнути!
У мене аж щелепа відвисла. Дивлюся на неї і думаю: сон це, чи галюцинація? Чи я випадково не ковтнула якийсь галюциногенний гриб у борщі?
— Мамо, а це все на чиї гроші така краса? – спитала я, ледь стримуючи кипіння всередині.
— Ой, та синочок мій рідненький, Максимчик! Сказав, що мамуля має виглядати на мільйон доларів! Щоб на вулиці озирались!
І тут мене, наче струмом вдарило. На мільйон доларів, значить?
А те, що я, як проклята, перу руками, бо в нього грошей на нову пралку нема – то таке?
Який там мільйон доларів, чоловік для власної дружини 1000 гривень зажалів!
Ввечері Максим повернувся з роботи, кинув портфель на підлогу (як завжди!), пішов мити руки. Я стояла біля плити, але борщ мій того вечора був кислий, як моя душа.
— Максиме, а ти чого про пральну машинку забув? – кинула йому навздогін.
Він навіть не обернувся, буркнув щось незрозуміле, наче жував повний рот каші:
— Купимо… потім…
— Коли «потім»? – наполягала я.
— Ну, коли гроші будуть! Ти ж знаєш, зараз криза всюди, – відрізав він.
А я вже не могла мовчати. Образа душила.
— А сто тисяч для мами звідки взялися? Наколядував? – спитала з іронією в голосі.
Він навіть не збентежився, не почервонів, нічого. Спокійно витер руки рушником і відповів:
— Мамка ж не вічна! Нехай хоч трохи порадіє, поки живе. Це з моїх заощаджень, я ж старався.
І в ту мить мене облило крижаною водою. Я зрозуміла: він мене не бачить. Не бачить в мені жінку.
В мамі бачить, в колегах по роботі бачить, навіть в продавчині в магазині бачить, а в мені – тільки посуд немитий, шкарпетки розкидані та претензії безкінечні.
Лягла я спати, а вранці, наче інша людина прокинулася. Взяла документи, шлюбне свідоцтво, та й поїхала до юриста. І вирішила: годі! Так більше не буде!
Він, коли я йому заявила про розлучення, спочатку подумав, що я жартую.
— Ти серйозно? Через якусь там машинку? – витріщив на мене очі, як у барана.
— Через якусь там машинку, – повторила я. – І через твою матусю теж. І через те, що ти в мені не бачиш нікого, окрім безплатної домробітниці.
— Та що ти перегинаєш палицю! Я ж не в казино програв! – почав він нервувати.
— Ні, Максиме, – зітхнула я, дивлячись йому прямо в очі. – Ти програв мене.
Квартирантів попередила. Сказала, що за місяць треба з’їжджати. Буду жити сама. Сама для себе. І для своїх мрій.
З дітьми поговорила. Вони вже дорослі, розумні. Підтримали мене. Вони ж бачили, як я мучуся.
А свекруха? О, це окрема пісня.
— Ти що, здуріла? Хочеш без чоловіка залишитися на старості років? – голосила вона у слухавку.
— Ні, Маргарито Іванівно, – відповіла я спокійно. – Я вирішила не залишитися без себе. І без своїх мрій.
Заридала. А мені не шкода її ні крапельки, абсолютно. За стільки років вона жодного разу не спитала, як я, чи добра.
Максим досі думає, що я просто вередую, мовляв, перебішуся, як кажуть, і повернуся.
— Заспокойся, – бурмоче він, – будемо жити, як раніше. Незабаром пральну машину куплю. Ось з наступної зарплати… Та й маму в село відправимо на зиму. Ти тільки не нервуй…
Як раніше? Це коли я йому сорочки прасую, а він футбол дивиться? Коли я думаю, що на вечерю приготувати, а він думає, як танк у World of Tanks прокачати?
Коли я відчуваю себе розчинною кавою, а він п’є еспресо? Ні, дякую.
Мама дзвонила, казала, що треба родину берегти, терпіти, заради дітей, заради внуків. А я думаю: а може, я дійсно перегнула? Може, це криза середнього віку?
Але ж ні. Не кризою тут пахне, а тим, що мене просто роками не помічали, не цінували мене як людину. І як дружину. Я так відчуваю, що була для мого чоловіка просто частиною інтер’єру.
Як думаєте, дівчата, правильно я роблю, якщо розлучуся і почну нову сторінку свого життя? Чи буду я тоді побиватися? Чи буду сумувати за нашим життям?
Можливо, у когось тут є досвід розлучення в такому віці, буду вдячна за будь-які поради, будь-які думки. Зараз вони мені потрібні, як повітря.
