Ледь видряпала цю історію з закутків пам’яті, як той пилючний альбом із горища. Прочитала про невдалі побачення – і наче в багнюці юності знов загрузла.
Був у мене колись Андрій… Не хлопець, а ходячий калькулятор економії. З виду нічого так, але в душі – скнара скнарою. Збиралися вже й до шлюбу, макітру мили, а тут як навідріз обірвалося.
Одного разу, як на гріх, проговорилася, що зустрічалася з подругою в кав’ярні. Йому: “Ого, та там тістечко по ціні доброго торта! Могли б і вдома чайку посьорбати”. Млію від думки, що якби він знав, що я там, грішна душа, не одне, а аж два тістечка з’їла, та ще й кавою то все запила (а в його розумінні, за воду з заваркою заплатила), то і справді інфаркт би його скосив. І що особливо обурювало – то я ж на свої кровні “гуляла”, не з його кишені витягала!
Нема чого й казати, що розійшлися ми незабаром. Він, здається, і не зжурився особливо. Мабуть, швиденько в голові порахував, скільки грошей на “таку жінку” потрібно буде витратити. Зараз згадую – смішно стає. Як то кажуть, “горе тому, в кого гроші з розумом не в ладу”.
Ясно, що вдалою в шлюбі я не можу себе назвати. Але за Андрієм не шкодую аніскілечки. Того добра і даром не треба.
А нещодавно донька Оленка своїх “кавалерів” пригадала. Ото вже диво дивне й жах жахливий. Розповідала, як на першому ж побаченні один “мачо” їй запропонував губи підкачати. І, уявіть собі, навіть фото якоїсь ляльки з Інтернету показав. Оленка в мене дівчина з перцем. Не розгубилася, відповіла, що зробить так, коли він перестане бути “безформним мішком з салом” і стане, як той красень з картинки, яку вона тут же в Мережі знайшла. Той, недовго думаючи, підірвався і пішов. Ой леле… А перед тим, як замовити найдешевшу канапку… То любов, чи перепис майна?
Другий раз якийсь кадр наполягав на зустрічі в суші-барі. Оленка чесно сказала, що суші не любить, запропонувала звичайне кафе.
Кавалер був непохитний: “Я хочу тебе до суші привчити!” Ну, тут вже до побачення, без варіантів. Що це таке, як не намагання перекроїти людину під свої уявлення?
А свого майбутнього чоловіка Олексія зустріла випадково в книгарні. Ото вже доля так доля! Живуть душа в душу вже 12 років. Рада за них неймовірно. Бо, як то кажуть, “не родись вродливим, а родись щасливим”. І нехай щастя не залежить від товщини гаманця, а від тепла в серці.
