Дачний розбрат
Ми з Оксаною, моєю сестрою, замислили ми дачку купити – в складчину, як то кажуть.
Вона старша за мене на цілих десять років, самотня, як билина в полі, а в мене вже й донька з дітьми, та й чоловіка, царство йому небесне, п’ять років як нема.
Оксана до моєї Іринки, як до рідної, прикипіла душею. Тільки от Іринка виросла… ледащо, одним словом. Загребе все під себе, як пилосос!
І ось, налетіла моя пташечка, Іринка, як вітром принесена:
“Мамо, – щебече, – тут таке діло… Дачка ваша з тіткою – то звісно, добре. Але… може, твою долю грошей нам на машину дати? А тітка Оксана… еге ж, вона он яка заможна, хай собі й сама дачку тягне. Головне, щоб ти, мамо, простежила, щоб вона дарчу на мене записала!”
Мене аж обсипало, як кропивою. І як її поперло таке? Язик не повернеться Оксані про це бовкнути! Як їй сказати, що свої гроші я вкладала не буду?
Розумію, звісно, що й так буду з сестрою на тій дачі гостювати, як у себе вдома, навіть якщо вона сама її купить. Але боюся, очі їй страшно, якщо Оксана Іринці ту дачу перепише…
Іринка її миттю прибере до своїх рук, і поминай, як звали, ту дачу! А не дати їм на машину… ох, не дати – це означає нажити собі ворога на все життя! Зятю Сергійкові та машина давно вже в сниться.
Що вже казати про мораль?
Вимагати майно у живої людини – це вже за межею. А тут ще й рідна донька!
Оксана стільки їй допомагала, стільки душі у племінницю вкладала, сподіваючись на хоч якусь віддачу…
А тут…
І що ж мені робити, не знаю. Язик заплітається, коли думаю про розмову з Оксаною. Інколи навіть думка така в голову залізе…
Може, купити дачу наполовину, а вже в старості її віддати за якийсь пансіонат для літніх людей?
Хоч якась гарантія, що не опинюсь під тином. Бо на Іринку сподівання, як на вчорашній сніг. І нікому ж не розкажеш, ніхто не зрозуміє…
Хоч криком кричи!
