— Твоя матінка відмовила моєму Данилкові в додатковій котлеті, Артеме! Я більше туди ані ногою, їй мій син – як п’яте колесо до воза, ніколи вона його онуком не вважатиме! – випалила я чоловікові вчора, повернувшись з “гостин” у його мами. Говорила, а в горлі дере – від образи, від нерозуміння.
З Артемом ми у шлюбі лише три місяці. В мене є восьмирічний син Данилко від першого шлюбу. Хлопчик – душа компанії, балакучий, допитливий, завжди тягнеться до людей. Він так мріяв про повну сім’ю, про бабусю… Я ж сирота, а з першим чоловіком не зрослось. Тому ми обидва, я і Данилко, щиро вірили, що моє заміжжя з Артемом – це щасливий квиток у справжню, велику родину. Що він нарешті відчує тепло родинного гнізда.
Але вчорашній візит до свекрухи, та клята вечеря, розставили все по поличках. Стало ясно, як Божий день, що наша мрія – лише красива ілюзія.
Сидимо ми за столом, їмо. Данилко, щирий, як дитина, питає: “Бабусю, можна ще котлетку? Бо дуже смачні!”. А та – нуль реакції. Ніби й не чула! Зате онукам від дочок, цим вередливим писклям, сама підсовувала то десерти, то картопельку з котлетами, аж повні тарілки накладала. А на прохання мого хлопчика – жодної реакції. І все це – з таким виглядом, ніби Данилко – то пустопорожнє місце.
— Більше я до неї не збираюся, хоч гинь! – заявила я Артемові. А він, замість того, щоб підтримати, став горою за матусю. – Ти все вигадуєш, – бубонить собі під ніс. – Мама просто не почула.
— Не почула? – я аж зайшлася від обурення. – Вона все прекрасно почула! Просто Данило для неї – ніхто. Нуль без палички.
— Ну, він же не рідний їй, – процідив Артем тихо, якось винувато.
І тут мене, мов окропом ошпарило.
— А ти? Ти йому хто? Чому тоді золоті гори обіцяв? Казав, що ми будемо сім’єю, що ви його приймете, як рідного? Де твої слова, Артеме?
Артем мовчав, наче води в рот набрав. Тяжко було на душі. Лягла спати, а в голові – мої чорні думки роєм кружляють. Данилко теж засмучений. Зранку підійшов до мене тихенько і питає:
— Мамо, а чому бабуся мене не любить? Чим я завинив?
Що я мала йому відповісти? Як пояснити цій щирій дитині, що людська любов, на жаль, часто буває вибірковою, упередженою, несправедливою?
Наступного дня – дзвінок. На екрані – номер свекрухи. Ну от, не забарилася!
— Ти що, ображаєшся через якусь котлету? – її голос – крижаний, як зимова вода в ополонці.
— Не через котлету! А через ваше ставлення до мого сина! Він не кусок меблів, а жива людина!
— Доню, не перегибай палку, – буркнула вона. – Я просто не звикла… розумієш, не звикла, що у мене ще один онук з’явився.
— Не звикли? То звикайте! Бо якщо хочете, щоб ми до вас приходили, то доведеться полюбити мого сина!
Вона замовкла. А потім сказала таке, що, здається, поставило крапку у наших стосунках:
— У мене є свої рідні онуки. Їм я – бабуся. А твоєму хлопчику я – ніхто. Чуєш? Ніхто!
Кинула слухавку, і мені стало так гірко. Так жаль Данилка, шкода себе.
Я йшла в цей шлюб з надією. З вірою, що у мого сина нарешті буде справжня, велика родина. А тепер розумію – нічого не буде. Все, як у приказці: “Шукала, де краще, а вийшло…” Сама я в цьому винна?
Ввечері Артем знову заводить стару платівку:
— Може, ти даси мамі час? Звикнути…
— Час на що? На те, щоб вона звикла зверхньо ставитись до мого сина? Щоб витирала об нього ноги? Ні, Артеме, дякую. Я цього не дозволю.
— Та вона ж не зневажає! Тобі здається! Ти все перебільшуєш!
— Та вона мені це прямим текстом сказала! Чи ти оглух, як твоя матінка?
Сварилися довго та гірко. Досі не розмовляємо. Тепер же я стою, мов на роздоріжжі. І що робити – не знаю. Артема кохаю, але не дозволю, щоб ображали мого сина. Нікому не дозволю. Як бути? Чи варто далі гризтися з його матір’ю, намагаючись добитися її прихильності до Данилка? Чи просто махнути рукою і триматися від неї подалі? Я заплуталася. Дуже потрібна порада. Хтось мудрий порадьте, як мені діяти, щоб нікого не поранити, але і щоб Данилка в образу не дати.
