Я ніколи не народжувала. У мене син прийомний. І взяла я його, коли мені самій вже перевалило за тридцять два.
Так, я віддавала собі звіт, що чоловік може крутнути хвостом до іншої, і була готова до того, що ніхто не підставить плече.
Нічого ні від кого не чекала. Просто розривалася від бажання мати цю дитину.
А от моя мама… Ох вже ці мами! Під час всієї тяганини – автошкола, довідки, комісія, школа для батьків – вона мені аж солов’їні трелі виспівувала, як вона «синочка» буде забирати на кожні вихідні, на все літо!
Сяяла, як мідний таз, тільки дай їй знати про майбутнього внука. А коли він з’явився, мамині «кожні вихідні» чудесним чином перетворилися, в кращому випадку, на раз на місяць.
А «все літо» трансформувалося спочатку в «з трьох-чотирьох років», потім в «з п’яти-шести».
А насамкінець вона мені заявила, гордо, як королева Єлизавета: «Тільки коли йому сім стукне!». І не на все літо, а на якісь кволі два тижні.
Мама невпинно повторювала, як мантру, що він ще надто дрібний. От підросте, тоді вона буде тішитися внуком хоч мало не щодня.
А потім, як грім з ясного неба: «Я нічого такого не говорила і на думці не мала, щоб прямо з першого року я ним займалась. У дитини є батьки! Я своїх вже виростила, відбігала своє!» – і глянула на мене з таким виглядом, наче я у неї вирішила останню цукерку вкрасти.
Дитині поки що три з половиною. На моє саркастичне зауваження про обіцянки (пам’ятаю, як зараз, її палкі промови, як вона «з внуком буде…») мама випалила: «Ти розумієш, що я вже у віці? (Боже, їй всього лише п’ятдесят! Що ж тоді мені казати?) Ми з батьком хворіємо, я після роботи хочу просто лежати на дивані і дивитися телевізор!».
Мамо, та я ж не нав’язуюся! Ніхто тебе за язик не тягнув! Я взагалі нічого не вимагала. То на біса було стільки наобіцяти?
Ось чого я ніяк не второпаю! Нащо було заздалегідь розкидатися обіцянками?
І що найцікавіше, коли дитині стукне тих самих заповітних сім рочків, мама ж не помолодшає! Їй самій буде на сім років більше! Так що я вже з нетерпінням очікую чергового «ну років з десяти десь…».
Найкумедніше тут те, що моїй свекрусі вже під сімдесят. І вона з радістю, без зайвих тіней на обличчі, готова забирати онука хоч на тиждень, хоч на місяць!
Хоча саме вона, треба віддати їй належне, не виказувала жодного захвату від нашої з чоловіком ідеї усиновити дитину. І, звісно, нічого не обіцяла.
А тепер ось, виходить, допомагає більше за рідну бабусю. Де логіка?..
