Дзвінок останнього року навчання пролунав для мене як грім з ясного неба – замість випускної сукні та вручення диплому я приміряла гіпс.
Травма ноги сплутала всі карти, і біології вчителькою мені судилося стати на рік пізніше. Отримала диплом і… мороз по шкірі.
Я, молодий спеціаліст, щиро вірила, що нароблю тисячу і одну помилку на старті кар’єри. Найбільше боялася класного керівництва – досвіду нуль, а як уявиш тих адекватних батьків з їхніми “а у вас є свої діти?”… бррр!
Поки я “микала” (як казала моя бабуся, “як та курка без голови”), на календарі вже був жовтень. Під кінець місяця влаштувалася в школу – і, як на замовлення, почалися канікули.
Першою, з ким познайомилася, стала Світлана Петрівна, теж вчителька біології. Здалась милою жінкою, навіть руку потиснула. Та то було тоді, як кажуть, “до лиха”.
Півроку спливло, мов і не було. А останнім часом, особливо перед Новим роком, Світлана Петрівна почала мене підколювати. Мовляв, я ще зелена, занадто добра (а вона, бачте, зла, при ній учні дихати бояться). А мене, начебто, люблять.
Хоча, правду кажучи, я не те, щоб аж так обожнювала дітей. Але я не кричу на них і не кидаюся фразами типу “закрий пельку” чи “роззуй очі, що вилупив”. Це, як мінімум, грубо і геть непедагогічно.
Для розуміння: Світлана Петрівна старша за мене, але не на багато (десь 35 років). У неї двоє чудових синів, до речі, вчаться в нашій школі.
Вона, напевне, відчуває якусь особисту неприязнь до мене.
Починає давити, псує настрій і спеціально зранку пресує на роботі, зводить на пси. Моє враження про неї геть зіпсувалося, коли я почала помічати це явне, неприховане недоброзичливе ставлення. Вона ще й завідує гуртками, і один з них веду я.
Він у мене “не йде”, хоч діти і ходять, але все це без особливого запалу. Результатів катма, і я не розумію свого клопоту. От через цей гурток вона й почала на мені зриватися останнім часом. Загнала в кут, вимагає конспекти по кожному позаурочному заняттю (!). І все одно чіпляється.
А одного разу, коли директор поїхала, Світлана Петрівна, як я зрозуміла, “заміняла” її. Зайшла в мій кабінет, де в мене був урок, і гаркнула на мене: “Ось, бач, як ти влаштувалася!”
Розвернулася та й пішла. Ви б чули, як мені хотілося її послати, а я ж нікого ніколи. Я розумію, що я там як працівник – ніхто і збоку бантик, але ж чи не забагато вона на себе бере?
Вгадайте, до кого з нас директор ставиться прихильно? Звісно, не до мене! Якось зайшла в учительську, а вони там вдвох каву п’ють і, як дурні, хіхікають, називають одна одну по імені – “Леночка-Свєточка“.
Ця сама Свєточка, біологічка моя “кохана”, закінчила коледж. Більше нічого про її життя не знаю, навіть на її уроках жодного разу не була. Зате вона на мої ходила і критикувала, навіть щодо оцінок: чому, мовляв, я Тарасу поставила сімку? І я все повинна їй пояснювати, звітувати!
Зараз я розумію, що не можу їй протистояти, вона мене вже потроху “з’їдає“. Директору нажалітися не можу – стане тільки гірше и мене “загасять“. Хочеться послати біологічку, але не можна, бо не можна сваритися з колегами, та й я сама по своїй натурі безконфліктна людина.
Плюс я завжди залишаюся крайньою і винуватою – як в моїй родині повелося.
Мені дуже важко. Мені не хочеться жити, я думаю про смерть (крапля абсурдизму?). Робота радує, школа чудова, діти теж, директор, в принципі, адекватна і добра людина.
Але в мене таке враження, наче мене виживають.
До речі, біологічка постійно нагадує мені про мої години, навіть рахує мої гроші (мовчки прикидає вголос, скільки я отримую за всі мої уроки).
А ще одна ситуація була геть дурною і смішною. В кожному кабінеті стоїть органайзер з канцелярією (ручки, олівці і т.д.). У мене в моєму кабінеті їх аж два, і навіть учні цим добром користуються.
Якось вела урок в її кабінеті (вона там була теж), я взяла при ній ручку і ставила в щоденник оцінку дівчинці. Коли учениця пішла, Світлана Петрівна мені й каже: “Євгеніє Василівно, не беріть мої особисті речі. Ніколи!”
Я кажу: “Що, навіть на дошці не писати? Що я вашого взяла? Які особисті речі?”
Ну ви зрозуміли, це вона про ручку.
Поясніть мені, навіщо тоді в кожному кабінеті, у кожного вчителя є ті органайзери, і всі ними пишуть? Я тримаюся з останніх сил, не знаю, кому на неї скаржитися. Простіше звільнитися, напевне.
Розумію, що це нерозумно, але вона тисне і наседає, а в мене ще є і друга робота. Вона завжди підкреслює, що в мене немає досвіду і дітей (як би самостверджуючись).
Я не знаю, що мені робити. Мене там ніхто не поважає, ні в гріш не ставить, і директор скоріше прислухається до неї, а я опинюся крайньою, і мені скажуть: “Ви провокуєте конфлікт і ведете себе як дитина, у вас дурна і тупикова позиція”.
