Осінній семестр добігав кінця, і університетський коридор спорожнів раніше звичайного. За вікнами мрячило, наганяючи нудьгу. Віра Андріївна, викладачка кафедри цивільного права, сиділа за своїм столом і нервово смикала край строгого піджака. Їй двадцять дев’ять, з яких останні три роки вона намагалася довести, що здатна на більше, ніж просто вести семінари. Репутація «залізної леді» давалася важко, але тримала дистанцію зі студентами та колегами. Зараз ця броня тріщала по швах.
Причиною всьому був річний звіт з наукової роботи — об’ємний, з купою цифр і посилань, який вона з дурості залишила на флешці в іншому піджаку. Завтра кафедра здавала всю документацію, і Віктор Семенович, декан факультету, чоловік п’ятдесяти двох років, сухий, жовчний, з манерами армійського прапорщика, особисто обдзвонив усіх, у кого були «хвости». Його голос у трубці не залишав ілюзій: завтра о дев’ятій ранку він чекає звіт у себе на столі, або Віра Андріївна пише заяву за власним бажанням.
День промайнув як у тумані. Лекції, консультації, а думки тільки про те, як проскочити цей вечір. Флешку вона знайшла, звіт доробила, але надвечір зрозуміла – деканат не зачинений, і у вікні його кабінету горить світло. Отже, Віктор Семенович залишився спеціально заради неї. Виправдовуватися чи благати про відстрочку — не в її характері. Вона вирішила йти напролом, поставивши на те, що навіть у таких людей є розуміння людських обставин.
Кабінет декана пах тютюном і старими меблями. Масивний стіл, шафи з юридичною літературою, важкі портьєри. Віктор Семенович сидів у кріслі, сиві скроні акуратно зачесані, краватка ослаблена. Він підвів на Віру погляд поверх окулярів і, не встаючи, указав пальцем на стілець навпроти.
— Віро Андріївно, ви, здається, єдина на кафедрі, хто вважає дедлайн поняттям розтяжним. Ваш рейтинг серед студентів мене не хвилює, якщо ви підводите колектив, — карбуючи слова, почав він.
— Вікторе Семеновичу, звіт готовий. Я затрималася на день, але він повністю вивірений. Дайте мені шанс здати його зараз, і ми закриємо питання, — вона намагалася тримати голос рівно, але зрадлива хрипотка видавала хвилювання.
Він усміхнувся, дістав зі стола пляшку коньяку й один-єдиний келих.
— Шанс? Голубонько, шанс — це аванс, який ще треба відпрацювати. Ваш колега Іванцов здав звіт місяць тому й горя не знає. А що пропонуєте ви, крім слів?
Віра проковтнула. Він налив коньяк на дно келиха й підсунув до неї. Розмови на рівних не виходило — це була демонстрація влади. Вона зробила ковток пекучої рідини, відчуваючи, як тепло розливається по грудях.
— Я зроблю все, що буде потрібно, — промовила вона тихо, дивлячись йому просто в очі.
— Оце вже розмова ділова, — голос декана став нижчим, у ньому прорізалися нотки задоволення. — Зніміть-но піджак, у мене тут душно. Поговоримо про умови.
Тон був таким, що не підкоритися означало негайно піти. Віра повільно стягнула строгий чорний піджак, залишившись у білій блузці, під якою вгадувалися обриси невеликих, але пружних грудей. Вона раптом гостро усвідомила, що вдень, передчуваючи важку розмову, навіщось наділа комплект чорної мереживної білизни — дорогий, куплений колись для особливого випадку, який так і не настав. Тепер це здавалося іронією долі.
Віктор Семенович устав, поправив штани й підійшов до неї ззаду. Його долоні лягли на плечі, стиснувши їх трохи сильніше, ніж вимагалося для простого масажу.
— Напружена, як струна. А кажуть, ви мужиків близько до себе не підпускаєте. Студенти за спиною Сніговою Королевою кличуть. Невже так і не навчили, що борги треба платити вчасно?
— Вікторе Семеновичу… — почала була вона, але його рука вже ковзнула до ґудзиків блузки.
Він розстібав їх повільно, не питаючи дозволу, з цинічною неспішністю людини, звиклої отримувати бажане. Повітря в кабінеті згустилося, звук розстібуваної тканини здавався оглушливим. Блузка сповзла на підлогу, і перед поглядом декана постала Віра в чорному бюстгальтері, який вигідно підіймав груди. Соски, напружившись від холоду й хвилювання, проступили крізь тонке мереживо.
— А це вже цікавіше, ніж ваш звіт. Люблю, коли під строгим костюмом ховається така краса, — він провів пальцями по краю чашечки, відтягнувши тканину вниз, і обхопив груди долонею. Рухи були грубі, господарські, він м’яв піддатливу плоть, періодично стискаючи сосок до легкого болю.
Віра закусила губу, щоб не застогнати. Приниження змішувалося з наростаючим, тваринним збудженням, якого вона сама від себе не очікувала. Декан тим часом звільнив другі груди, припавши губами до соска. Він смоктав його гучно, з прицмокуванням, покусуючи, залишаючи на ніжній шкірі червоні сліди.
— Стань на коліна, — скомандував він, відірвавшись від неї й відійшовши до дивана біля стіни. — Тільки там, біля стола. Будеш дивитися на те місце, де забула свій звіт.
Вона підкорилася. Холодний паркет неприємно впивався в коліна крізь тонкі колготки. Віктор Семенович влаштувався навпроти, розстебнув ширінку й вийняв член — короткий, але надзвичайно товстий, з багряною голівкою. Він пах терпко, чоловіком і владою. Не чекаючи подальших наказів, Віра потягнулася до нього ротом, обхопила голівку губами. Спочатку обережно, а потім, розкуштувавши солонуватий смак, заковзнула глибше, допомагаючи собі язиком.
— Отак, ковтай. Одразу видно, здатна учениця.
Він запустив п’ятірню в її зачіску, строгий пучок на потилиці розвалився, волосся каштанового кольору розсипалося по плечах. Декан намотав пасма на кулак і почав сам насаджувати її рот на член, прискорюючи темп. Голівка впиралася в горло, викликаючи блювотні позиви, але він не давав відсторонитися. Віра захлиналася, з очей текли сльози, розмазуючи туш, а внизу живота розгорявся гарячий вогонь.
Несподівано він витягнув член і, тримаючи його біля її обличчя, різко, поштовхами, вилився. Густа біла рідина впала на підборіддя, шию й стекла в западину між грудьми. Віктор Семенович шумно видихнув, але з рук не випустив.
— Це був аванс, — промовив він з усмішкою, закурюючи просто в кабінеті, ігноруючи всі заборони. — А тепер ходімо розраховуватися по повній.
Він змусив її підвестися й підвів до широкого шкіряного дивана, що стояв тут нібито для відвідувачів. Коротким рухом стягнув спідницю, оголивши чорні трусики й такі самі панчохи на силіконовій гумці. Його очі спалахнули.
— Ого, та ти підготувалася. Знати ж бо, навіщо йдеш.
— Ні… я не… — почала Віра, але сильний шльопець по сідниці змусив її замовкнути.
— Не переч. Лягай грудьми на підлокітник.
Тремтячи, вона виконала наказ. Шкіра підлокітника холодила розпалену шкіру. Декан грубо стягнув із неї трусики, вони залишилися висіти на одному стегні. Його пальці ковзнули між ніг, перевіряючи готовність.
— Мокра, як дівчинка в першу шлюбну ніч. А ліпиш із себе недоторканну.
Він натиснув на клітор великим пальцем, розмазуючи виступило змазка, від чого Віра мимоволі вигнула спину й тихенько заскиглила. Два пальці без попередження ввійшли всередину, розтягуючи вузьку вагіну. Він рухав ними різко, намацуючи точку, від якої в неї темніло в очах.
— Хороша, туга дірочка. Зараз перевіримо, на що вона здатна.
Він прибрав пальці й прилаштувався ззаду. Голівка члена вперлася у вхід, і без довгих прелюдій, одним могутнім поштовхом він заповнив її до межі. Віра скрикнула, вчепившись руками в оббивку дивана. Поштовхи були швидкі, глибокі, безжальні. Він тримав її за стегна, натягуючи на член, як ляльку, яйця ляскали по вологій промежині. Від кожного руху груди розгойдувалися, соски терлися об шорстку шкіру дивана.
— Люблю трахати строгих училок. Усі ви там на кафедрі такі правильні, а варто поставити в потрібну позу — течете рікою, — ревів він, намотуючи її волосся на кулак і змушуючи прогнутися ще сильніше.
Вільною рукою Віктор Семенович лупцював по пружній попці, залишаючи червоні відбитки долоні. Кожен шльопець відгукувався в усьому тілі новою хвилею задоволення. Віра відчувала наближення розрядки, низ живота зводило спазмами.
— Кінчаєш? Чудово. Давай, кричи, тут звукоізоляція хороша, сам проектував.
І вона закричала — голосно, гортанно, коли оргазм накрив з головою. Стінки вагіни стискалися навколо пульсуючого члена, видоюючи з нього сперму. Він зробив ще кілька судомних ривків і завмер, вилившись усередину. Гаряча хвиля розтеклася понизу живота.
Декан вийшов, важко дихаючи. Віра без сил сповзла з підлокітника на диван, ноги не слухалися. Обличчя палало, на стегнах залишилися сліди пальців, але вона спіймала себе на тому, що на губах блукає безглузда, розбита посмішка. Він кинув їй серветки й відійшов до стола, налив собі коньяку.
— Приводь себе до ладу. Звіт залиш на столі, вранці я його підшию, — голос його знову став сухим і діловим. — Машина на вас чекає внизу, Віро Андріївно. Не затримуйтеся.
За п’ятнадцять хвилин вона, похитуючись, сідала в чорний автомобіль, чемно викликаний секретаркою. За вікнами миготіли ліхтарі вечірнього міста, а всередині розливалася густа, тягуча втома. Вона зробила це. Борг сплачено. Але щось підказувало, що цей звіт — лише початок її персональної відробітки на кафедрі. І від цієї думки низ живота знову зрадливо стиснувся.
