В маленькому містечку, обгорнутому духмяними садами та невеличкими вулицями, жила прекрасна бабуся. Її звали Ганна. Всі звали її просто бабусею Ганною. Вона мала важке життя, але завжди ліквідувала свої біди усмішкою та щирістю. Її рука завжди була відкрита для допомоги, а її серце — для любові.
Кожного ранку, ще до того, як сонце вставало з-за горизонту, бабуся встигала приготувати ароматну каву та свіжі булочки з маком. Запахи, що виходили з її кухні, заповнювали весь дім, нагадуючи про те, що попереду чекає смачний сніданок.
— Ой, як я люблю оцей ранішній ритуал! — казала вона сама собі, наливаючи каву в старий порцеляновий горнятко, прикрашене блакитними квітами.
Але найулюбленішими моментами її життя були, звісно, зустрічі з онучкою Марійкою. Кожного вихідного, коли сонце лише розцвітало, маленька дівчинка прибігала до бабусі, нестримно сміючись і несучи з собою духмяне печиво, яке пекла сама.
— Бабусю, глянь, я сама спекла! — розмахувала вона печивом, мов би це було святкове вбрання.
— Ой, моя золота пташка! Як же смачно це виглядає! — з захопленням промовила бабуся, беручи з рук онуки печиво. — З таким талантом ти обов’язково станеш найкращою кондитеркою в усьому містечку!
— А ти будеш моїм першим клієнтом, так? — весело запитала Марійка, присідаючи на стілець, який трішки скрипів під її вагою.
— Звичайно, буду! Я вже зараз запишу на листочок, що замовляю п’ятдесят тортів на всі свята світу! — жартувала бабуся, підсміюючись.
У їхніх розмовах завжди було щось особливе. Марійка була активною дівчинкою, у якій горіло бажання дізнаватися про всі таємниці світу. Ось і цього разу, поки вони обідали, вона заявила:
— Бабусю, а чому у нас в саду такі красиві квіти? Де їх взяли?
— О, моя люба! Це місцеві секрети, — промовила бабуся, усміхаючись. — Це я сама їх вирощую з любов’ю. Кожна пелюстка — це моя частинка сердечного тепла.
— Я хочу виростити свої квіти, як ти, — мрійливо проговорила Марійка, мовби уявляючи, як сіяла насіннячка в теплій, родючій землі.
Спогади про дитинство бабусі Ганни пожвавлювалися, коли вона дивилася на онучку. В її уяві спливали образи молодої дівчини, яка і сама кидається з насінням у призахідному світлі, мріючи про майбутнє.
— Звичайно, моя маленька радосте! Давай разом зробимо маленький городок! Я навчусь тебе, як піклуватися про квіти, — щиро відповіла вона.
Наступного ранку пахучий дощ з небес давав їм зелену, соковиту надію. Бабуся з онукою разом вийшли в сад. Ганна показувала, як правильно садити насіння.
— Ось тут, в цій земляній грудці, потрібно зробити невеличку лунку, — показувала бабуся, торкаючись пальцями свіжої землі. — І потім обережно покласти насінину. А найголовніше — поливати з любов’ю!
— Якщо я поливатиму, то виросте найкраща квітка, правда? — запитала Марійка, з усмішкою проштрикуючи пальцем землю.
— Саме так! А коли вона зацвіте, то напевно дружитиме з небом, — чемно підтримала її бабуся, радіючи, що вони займаються чимось разом.
І так проходили дні: вони спілкувалися, сміялися, бігали по саду, просто насолоджуючись кожною миттю. Кожен вихідний ставав для них новою маленькою пригодою. Вони читали книги, грали в ігри, а інколи просто сиділи на лавочці під яблунею, мріяли про те, що чекає їх попереду.
— Бабусю, а яку країну ти хочеш відвідати? — запитала Марійка, відволікаючись від улюбленої книжки.
— Знаєш, моя люба, завжди хотіла побувати в Італії. Дивитися на Сікстинську капелу та їсти справжню італійську піцу, — сказала бабуся, мрійливо дивлячись в небо.
— А давай поїдемо разом, — серйозно озвучила свій план онука.
— Спочатку виростимо міцні квіти, а потім будемо мріяти про подорожі, — зі сміхом відповіла бабуся.
Так кожен день, проводячи час разом, вони створювали маленьку казку, наповнену радістю, любов’ю та безмежною ніжністю. Кожде спілкування з бабусею було для Марійки справжньою школою життя. І навіть у найбуденніші моменти вона відчувала, що разом з бабусею вони вирощують не тільки квіти, а й чогось значно більшу — віру в щастя.
