Оксану наче громом вразило. Донька… з одруженим? Серце закалатало, мов загнаний птах.
Микола, її чоловік, він же ж лопне від гордості за Олесю. Вона – розумниця, красуня, університет закінчила з червоним дипломом, роботу знайшла – всім на заздрість. Квартиру їй купили, мріяли про онуків, і раптом – оце.
Відео дня
“Не може бути, щоб у неї комплекс жертви, – крутилося в голові у Оксани, – щоб шукала підтвердження своєї значимості в очах старого пройдисвіта!”
Наважилася.
“Олесю, нам треба поговорити,” – почала вона невпевнено.
Олеся вигнула брову, але не заперечила.
“Мамо, давай відверто. Я знаю, що тобі все відомо.”
Оксана тільки кивнула, відчуваючи, як клубок підступає до горла.
“Мила, навіщо тобі це?”
“Це моє життя, мамо,” – відрізала Олеся крижаним тоном. “Я сама вирішую, з ким мені бути.”
Оксана зрозуміла, що вмовляння – марна трата часу.
“Якщо ти не припиниш це, я розповім його дружині,” – випалила вона, не вірячи, що це говорить.
“Що ти наробиш?!” – Олеся зірвалася з місця. “Та ти мені все життя зіпсувала! Завжди хочеш все контролювати! Він… він кохає мене! Він з нею нічого не відчуває!”
Оксана слухала потік образ, вражена жорстокістю у голосі доньки. Навіть у найгіршому сні вона не могла уявити, що Олеся здатна на таке.
“Невже це його вплив? – промайнуло в голові. – Мозок їй затуманив, старий лицемір!”
“Я цього не заслужила,” – прошепотіла Оксана крізь сльози. “Я – твоя мати! Я все для тебе робила!”
Олеся навіть не здригнулась.
“Мамо, та яке кохання! Ти сліпа? Ти спиш з чоловіком, який спить з іншою! Де твоя гідність?” – Оксана спробувала достукатись до здорового глузду доньки. Їй було противно навіть думати про це.
“Він обіцяв піти, мамо! Він її не кохає!” – Олеся майже кричала. “Ви всі однакові! Завжди сунете свій ніс не в свої справи!”
Оксана важко опустилась на диван. Доньку не переконати, але що ж робити?
Подруга по телефону заспокоювала:
“Оксаночко, всі ми робимо помилки. Може, й справді розлучиться з тією старою каргою і одружиться з Олесею. Буває ж таке!”
“Ніколи! – вигукнула Оксана. – Я ніколи не прийму такого зятя! Хоч він трісни!”
Вона дивилася у вікно на засинаюче місто, і її серце стискалося від болю і безпорадності.
Вона виростила доньку, дала їй все, а тепер бачить, як та руйнує власне життя.
Чи зможе вона щось змінити?
Це питання зависло в повітрі, важке і невблаганне, як грозова хмара.