У місті, де щодня прогулювалися люди, поспішаючи на роботу чи зустрічі, жила Олена. Вона була на чверть дороги до тридцятки, змужніла в обіймах самого життя, а на душі носила важкі переживання. Батька не стало, коли Олена ще була підлітком. Мати не пройнялася горем, а через півроку вже вийшла заміж за Миколу, вигляд якого залишав лише неприємний осад.
“Ти що, Олено? Ти ж не розумієш, як важко мені! Микола – це справжня підтримка, йому потрібна сім’я!”, – говорила мати, коли Олені не подобався новий друг на кухні, що хвалив себе у всіх проявах.
Відео дня
А коли вечорами материнський сміх лунав за стінами, Олена сиділа в своїй кімнаті, слухаючи, як жінка переповідає новому чоловікові історії їхнього сімейного життя – як достатки батька, на який мати ніколи не могла заробити своїми руками, хоча й спроби були. До неї приходили думки, що мати обрала чоловіка замість доньки.
“Здається, мені це все не потрібно”, – обурювалася Олена, а всередині розквітала гіркота.
“Мамо, це справді все? Це все, що ти хочеш, – кричала найгучніше інстинктивна частина її душі, – Ти забула про мене?” Та мати була настільки закохана у нове життя, що не чула закликів своєї доньки. Вона перестала запитувати Олену про переживання та мрії.
Років через п’ять після весілля Миколи сталося непередбачене – він раптово помер. Олена, зібравшись з усіма силами, прийшла на похорон, навіть якщо продолжувати грати роль добропорядної доньки було надзвичайно важко. Вона ніколи не покладала на радість втрати.
“Як ти думаєш, чому ти не плачеш? Він же був твоєю родиною”, – запитала мати, щоб зрозуміти, чому Олена зберігає спокій.
“Мамо, я лише позбавилася того, чого не бажала в своєму житті”, – відрізала Олена.
Минали роки. Мати ставила питання з приводу її особистого життя. “Чому ти не влаштовуєш свій будинок? Чому так не хочеш серйозно зустрічатися?” Олена завжди відчувала порожнечу у цій розмові. Коли мати почала запитувати її про плани на майбутнє, в Олени рвало серце. Тепер у її 70 років, мати хотіла прийняти всі частини родини, яка колись існувала.
“Чого ти хочеш від мене?” – запитала одного разу Олена. “Не одна ж я відчуваю, що між нами стіна”.
“Справжня любов між матір’ю та дочкою – це наше спільне завдання”, – промовила мати. Але всередині Олени лунала безодня запитань, що забувалися за роками.
Йшов час, Олена сама жила зі своїм чоловіком, вирощуючи донечку. Одного дня мати під час розмови зателефонувала, несподівано запропонувавши продати їхню квартиру та дати частину прибутку дочці.
“Я не потребую твоїх “подарунків”, мамо”, – сказала Олена, хоч у її голосі звучала недовіра.
“Ти не розумієш, я хочу все, що залишилося, віддати тобі. У мене немає в житті нічого, крім тебе”, – просила мати.
“Тобі не віддадуть спогади, які я хотіла б забути, втікаючи від цієї самотності”. Олена почала відчувати певну жалобу, але поступово зрозуміла, що мати хоче не стільки відновлення відносин, скільки перекрити власну самотність.
Можливо, згодом, у сьомому, підсумковому питання, Олена ще матиме можливість сказати матері про всі складові нерозуміння, які упродовж життєвих рефлексій накопичувалися поміж ними. У місті, де сонце сходило на новий день, а старі стіни по-прежньому зберігали спогади їхнього спільного існування, Олена чекала.
“Мамо, у наших стосунках є ще мільйон історій, які ми маємо переписати”, – сказала вона нарешті. І, можливо, у цей момент відчула, як підтримується у власних мріях про взаєморозуміння.
Сонце засвітило крізь фіранки, і їхня історія почала писатися знову…