Стояв сірий осінній вечір. Небо затяглося важкими хмарами, і рідкі краплі дощу повільно скочувалися по шибках. Андрій сидів у напівтемній кімнаті, роздивляючись телефон. У нього був день народження, а екран все ще мовчав. Жодного нового повідомлення, жодного дзвінка.
Він провів пальцем по списку контактів, знаходячи імена тих, кого вважав своїми друзями. Тих самих, кого він вітав щороку, не забуваючи про їхні свята. Сьогодні вони мовчали. Андрій зморщив чоло й відклав телефон, заплющивши очі.
Відео дня
«Може, зайняті…» – подумав він. – «У кожного своє життя, проблеми, клопоти. Але ж невже не знайшлося часу навіть на коротке “Вітаю”?»
Раптом телефон вібрував. Серце стислося – повідомлення! Він схопив гаджет, але це була просто реклама доставки суші. Видихнув, посміхнувся з гіркотою. Ні, сьогодні, мабуть, ніхто й не згадає.
Але ж ні. Був один виняток. Лєра.
Дівчина, з якою він давно вже не спілкувався по-справжньому, завжди писала першою. Щороку. Навіть зараз, коли вони давно не бачилися, коли життя розвело їх у різні боки, вона пам’ятала.
«З днем народження, Андрію! Нехай у твоєму житті буде більше тепла й справжніх друзів!» – коротке, просте, але таке щире привітання.
Він сидів, дивлячись на ці кілька слів. Вони здавалися важливішими, ніж сотні розмов із тими, хто колись клявся у вірності дружбі. Пальці ледь тремтіли, коли він друкував відповідь: «Дякую, Лєро! Це дуже приємно.»
Андрій піднявся й підійшов до дзеркала. Дивився на власне відображення, ніби намагався зрозуміти – що змінилося? Невже він більше неважливий для тих, кого вважав своїми?
Наступного дня він відкрив соцмережі. Жодного запізнілого привітання. Чи то вони дійсно його забули, чи просто не вважали за потрібне витрачати час на дрібницю? І найголовніше – чи варто було йому тепер витрачати час на них?
Телефон знову вібрував. Андрій поглянув на екран. Дзвонив Сашко – той самий друг, якого він вітав минулого місяця.
– Привіт! Як справи? – прозвучало у слухавці.
– Нормально, – голос Андрія був спокійним, але холодним.
– Слухай, вибачай, я тут зайнятий був… – Сашко зам’явся. – Але я пам’ятав, просто от часу не було написати.
Андрій лише посміхнувся.
– Ти знаєш, це не так важливо, – сказав він, дивлячись у вікно. – Все нормально.
– Та ні, реально, соромно якось. Ти ж мене завжди вітаєш…
Андрій зітхнув і відповів:
– Сашко, друзі – це не лише про привітання. Це про увагу, про щирість. Про те, щоб не забувати одне про одного. Іноді одна дрібниця може сказати більше, ніж роки знайомства.
На тому кінці дроту зависла тиша. Потім – коротке «Та, мабуть, ти правий…» і дзвінок завершився.
Андрій знову взяв до рук телефон, відкривши повідомлення від Лєри. Її прості слова раптом стали для нього важливішими, ніж будь-які виправдання.
Він вдихнув глибоко й усміхнувся. Життя триває. І він зробив для себе висновок: справжня дружба не вимірюється кількістю проведених разом вечорів.
Вона вимірюється пам’яттю, увагою та простими словами, сказаними в потрібний момент.