Десь 1980 рік. Підходив до кінця перший рік служби.
Часом здавалось, що він тягнеться нескінченно, а іноді пролітав так швидко, що й не встигав оговтатись. Але одного разу нам випала “особлива честь” – нас, обраних з роти, відрядили на розвантаження цементу.
Ну, обрані – це голосно сказано. Просто завжди, коли з’являлась якась незручна, брудна, важка робота, нас кидали в перші ряди. Що ж, служба є служба.
Приходимо на місце – стоять два вагони-хопери, повнісінькі насипного цементу. Треба перегрузити його в дерев’яний сарай, що стояв метрів за десять-п’ятнадцять від вагонів.
Завдання ясне, залишається тільки придумати, як його виконати.
Відкрили люк внизу першого вагона – сипонула сіра хмара, наче клуби диму, а за нею лавина цементу посипалась на шпали. Спробували лопатами перекидати його на носилки – нічого не виходить.
Цемент сухий, сипучий, зісковзує з лопати, як пісок крізь пальці. Перейшли на дерев’яні лопати – вони ширші, але результат той самий.
Дехто спробував працювати руками, та швидко зрозуміли, що можна тільки запорошитися ще більше.
Врешті-решт придумали – беремо відра! Вишикувались ланцюжком: один черпає цемент, передає наступному, той передає далі, і так – до сараю.
Там вже інші хлопці висипають відра та повертають їх назад. Робота закипіла. Сонце світить, але не гріє – все ж таки Заполяр’я, літо тут коротке, а прохолода осіння вже відчувається в повітрі.
Через якийсь час ми всі були вкриті цементним пилом з голови до п’ят. Обличчя сіро-білі, тільки очі блищать. Цемент забився в ніс, у рот, у вуха, а головне – легені теж, здавалося, вже працюють на цементі. Кашель стояв постійний, але кидати роботу не можна.
– Хлопці, обід! – нарешті пролунав голос сержанта.
Обід – це святе, але для початку треба хоч трохи привести себе до людського вигляду. Під краниками з крижаною водою відмивались, струшували свої х/б, витирали обличчя, скільки могли.
Построїлись, потягнулись в їдальню. Обід – як ніколи смачний. Сиділи, жували, відчуваючи цемент навіть у супі, але нарікати не було сенсу.
Після короткого перекуру – знову на вагони. Цього разу ми підготувались – дістали протигази. Ну, як підготувались…
Спробували. Хвилин через п’ять стало ясно, що працювати в них неможливо – повітря бракує, цемент пробивається навіть туди, де, здавалося, йому немає проходу. Зняли, зітхнули і продовжили, як і раніше.
Перед вечерею добралися до другого вагона. Втома навалювалась, мов бетонна плита, але назад дороги не було. Офіцери, що відповідали за процес, прийшли з “мотивуючою” промовою:
– Хлопці, ви ж розумієте, що простій вагонів коштує дуже дорого. А ми – армія, дисципліна, відповідальність!
Ми слухали, кивали головами і мовчки продовжували таскати цемент. Вже не залишалося сил на обурення, тільки механічні рухи: передав – взяв – висипав – назад.
Закінчили пізно вночі. Виснажені, задихані, але задоволені, що нарешті все.
Довго відтиралися, випльовували цемент, намагалися вичистити його з вух і носа, хоч це було майже нереально. Заснули миттєво, ледве торкнувшись подушок.
Але ця історія мала ще один “епілог“. Вже восени одному з батальйонів нашого полку дали завдання – побудувати стіну для ремонтного боксу.
Хлопці впорались, поїхали додому, а за кілька тижнів почались осінні дощі. Стіна не витримала – попливла, осіла й розсипалася. Виявилося, що в розчині майже не було цементу. Кирпичі клали практично на пісок.
Хотілося підійти до начальника господарської частини і запитати:
– Сцуко, а де цемент, який ми так героїчно розвантажували?!
