Двадцять літ, як з вітром здуло! Тридцять років тому я, як перекотиполе, подалася в Іспанію на заробітки. І тільки-но нещодавно пустила коріння знов у рідному Франківську. Троє діток у нас із Михайлом, мої ясочки.
Іноді, звісно, виривалася додому, мов птах із клітки. На весілля Богданки, на хрестини внуків, на поминки мами… А так – день і ніч, як білка в колесі, крутилася, аби родину на ноги поставити.
Відео дня
Що вже казати, моїм донечкам, хоч і мають вони, і їхні зяті, роботи “шо треба”, та я ж, як квочка, біля них: і квартири купила, і машини “з салону”, і в хату все – від сервізу до праски, і весілля, як у королівстві, справляла, грошей не шкодувала!
А от середній, Андрійко, – той завше відмовлявся від моєї допомоги. Хлопець розумний, освіту здобув ще в двадцять п’ять, як кажуть, “сам собі пан”. Відтоді й копійки з мене не брав, хіба що онукам щось дарувала.
А зараз повернулася я додому, осіла. З Михайлом купили собі гарну квартиру в котеджі, з власним двориком, де квіти буяють, а стару, в центрі, здаємо в оренду.
І от диво дивне! Син завжди знайде час, щоб допомогти, мов янгол-охоронець. У гості ходить часто-густо, порається у всьому, що попросимо, ще й сам пропонує. А дочки… З зятями… Вони з’являються тільки тоді, коли їм щось треба. Навіть зараз. От, як не крути.
Не раз я замислювалася над цим, головою похитуючи. Чому так? Чому син, якому я матеріально не допомагала, рветься до нас, як до сонця, а доньки, яких я забезпечила всім – від колиски до вінця – поводяться так… відсторонено? Як не рідні.
Одного вечора прийшов Андрійко. Я саме крутилася на кухні, мов та дзиґа, а Михайло у телевізор втупився, новини дивиться. Син допоміг мені стіл накрити, сів поруч, обняв за плечі.
Я й вилила йому, мов на сповіді, свою душу, поділилася, що мене засмучують стосунки з сім’ями його сестер, і з ними самими, чого вже там.
– Мамо, а ти не помічаєш, що ти їх розбалувала? – раптом сказав він, наче громом вразив.
Я здивувалася, аж ложку з рук випустила.
– Що ти маєш на увазі?
– Вони звикли, що ти завжди все даєш. Що б вони не захотіли – весілля, квартира, машина, ремонт – все було. А ти, мамо, вчинила їм “золоту клітку”. А коли ти все даєш, воно перестає цінуватися. Стає нормою.
Я замислилася, мов перед іконою. Адже ж правда, коли доньки дзвонили, то майже завжди про щось просили.
– То що мені тепер робити? – тихо спитала я, відчуваючи, як серце стискається від болю.
– Бути справедливою, мамо. Ти їм дала все. А тепер хай вони тобі теж щось дають – хоча б увагу, турботу, повагу.
Я згадала, як на Різдво ми з Михайлом самі готували дванадцять страв, чекали всіх у гості. Доньки прийшли, посиділи годинку, для годиться, і побігли, бо “справи, дітям спати скоро, чоловіки втомилися”.
А син з невісткою залишилися, допомогли прибрати, ще й поговорили потім довго про все на світі, як старі друзі.
Але хіба ж мої донечки погані? Я ж їх люблю, кровіночки мої!
Якось зателефонувала молодша, Оленка.
– Мамо, привіт! Слухай, а ви з татом не могли б позичити нам трохи грошей? Нам зараз не вистачає на один проєкт, ми б швидко повернули.
– Доню, у нас зараз грошей вільних немає, все розплановано, – відповіла я, хоч і сумно було, як ніколи.
– А, ну добре, – її голос миттєво став холодним, як крига.
І після цього вона не дзвонила майже місяць.
Душа була не на місці, пекла, мов вогнем. Як же так? Я для них усе, а вони ось таким ставленням віддячують. Невже я заслуговую на таку байдужість?
Потім подзвонила старша, Іринка.
– Мамо, а ти не могла б забрати дітей на вихідні? Нам треба трохи відпочити.
– Доню, я з татом планувала на дачу поїхати, повітрям подихати, а потім відпочити трохи, нам вже за сімдесят, як-не-як.
– Ну, ясно. – І все, розмова закінчилася, наче її й не було.
А син заходив позавчора просто так. Приніс мені торт, ми пили чай, говорили про життя, згадували дитинство. І ні про що не просив. Лише посміхався щиро, і мені від того ставало тепліше на душі.
Я згадала його слова: “Ти їх розбалувала…”
Може, він і правий. Але що тепер робити? Як змінити ситуацію, не зіпсувавши стосунки із доньками?
Я хочу, щоб вони приходили до мене не лише заради допомоги, а просто так, як син. Хочу тепла від них, а не тільки прохання “дай грошей чи ще щось”. Хочу, щоб вони бачили в мені не лише “маминого гаманця”, а, перш за все, люблячу маму. Але як цього досягти? Як навчити їх цінувати мене не лише як скарбничку, а як дорогу людину? Ох і головоломка. Щиро сподіваюся, що ви мені допоможете.