Пані Любов дивилася у вікно, вдивляючись у вечірній дощ, що розмивав світло вуличних ліхтарів. Їй здавалося, що кожна крапля, яка стікала по склу, нагадувала її власні сльози — ті, що вона проливала в перші роки в Ірландії.
— Мамо, а ти пам’ятаєш, як ми приїхали сюди? — раптом запитала її донька Марічка, заходячи до кімнати.
Відео дня
Любов повернулася до неї з теплою усмішкою, хоча в очах блищав легкий смуток.
— Як же не пам’ятати, доню? Це був початок нового життя, сповненого викликів і надій.
Тринадцять років тому вона разом із маленькою Марічкою вирушила в дорогу до чоловіка. Серце розривалося від страху і невідомості, але водночас воно билося в такт мрії — про краще життя, про можливість дати доньці майбутнє без тривог і нестачі.
Перший час був найважчим. Чужа країна, незнайома мова, постійне відчуття, що ти тут тимчасово, що ось-ось повернешся додому. Вона довго не могла знайти роботу. А коли нарешті почала працювати, то це були лише тимчасові підробітки: прибирання будинків, прасування, догляд за дітьми.
— Ти тоді була така мала, а вже розуміла, що мама мусить працювати. Ти ж навіть плакала, коли я йшла рано-вранці?
Марічка кивнула, сідаючи поруч.
— Я боялася, що ти не повернешся. А ще я боялася чужих дітей у школі, вони сміялися з мого акценту.
Любов стиснула її руку. Як же боліло тоді серце, коли вона чула від доньки, що та відчуває себе чужою серед однолітків. Але Марічка вперто вчила мову, намагалася не звертати уваги на насмішки. Зрештою, через три роки вони прийняли важке рішення: Марічка повернулася до України, а батьки залишилися працювати.
— Знаєш, коли ти поїхала, ми з татом спустошені сиділи в квартирі. Ми мріяли про велике майбутнє для тебе, але воно вимагало жертв.
— А тепер я тут, і ти знаєш, мамо, я не шкодую. Я розумію, чому ви так вчинили. Бо інакше нічого б не вийшло.
Любов кивнула. Доля заробітчан завжди однакова: ти їдеш заради майбутнього своїх дітей, але втрачаєш час із ними.
Згодом вона знайшла постійну роботу на м’ясокомбінаті. Було важко — фізично і морально. Втома накочувала хвилями, руки після роботи тремтіли. Але з кожним днем вона ставала сильнішою.
Чоловік теж працював, і разом вони підтримували одне одного.
Зв’язок із рідними вдома підтримувати було складно. Спочатку — лише дорогі телефонні дзвінки на домашній. Потім мобільні телефони, які вони купили батькам, щоб бодай інколи чути їхні голоси. І кожен раз — одне й те саме запитання:
— Коли ви повернетесь?
І кожного разу відповідь була невизначеною.
Минали роки, вони облаштувалися, змирилися з тим, що повернення відкладається. Часом збиралися з іншими українцями — на свята, в українському храмі, під час збору допомоги для тих, хто воює на сході.
Бо хоч вони були далеко, серце їхнє залишалося в Україні.
— Мам, а ти колись думала, як би склалося життя, якби ви не поїхали?
Любов замислилася. Вона бачила статистику — у кожній третій хаті в селі хтось за кордоном. Люди виїжджають, бо не можуть вижити вдома.
Але в душі вона завжди вірила, що одного дня Україна зміниться, що їхня земля стане справді європейською не лише на словах, а й на рівні життя.
Вона обняла доньку і прошепотіла:
— Ми повернемося, рідна. Не знаю коли, але обов’язково повернемося.
За вікном дощ усе ще дрібно стукав у шибку, ніби теж вірив у те, що одного дня всі українці зможуть гідно жити на своїй землі.