Пані Марія не була з тих, хто боїться труднощів. Ще з дитинства вона звикла покладатися лише на власні сили. Коли їй виповнилося вісімнадцять, вона зробила вибір, який назавжди змінив її життя.
Вона вирішила їхати на заробітки. Україна не могла запропонувати їй гідну зарплату, і після року роботи за професією, зрозуміла: майбутнє треба будувати власноруч, хай навіть за тисячі кілометрів від рідного дому.
Відео дня
Початок випробувань у Польщі
Першою країною стала Польща. Знайомі порадили роботу на цибулевих плантаціях. “Робота не з легких, але гроші якісь матимеш”, — сказали їй. Вона, недовго думаючи, купила квиток і з туристичною візою перетнула кордон. Але реальність виявилася куди жорсткішою.
Жити довелося в кімнаті з ще вісьмома жінками. Гуркіт чужих голосів, скрип ліжок, втомлені обличчя. Вставати о четвертій ранку, працювати до ночі, без вихідних.
А ще — постійний страх перед перевірками.
“Якщо прийдуть — ховайся під стіл або тікай через чорний хід”, — навчали її досвідченіші жінки.
Іноді їй здавалося, що вона потрапила у пастку без виходу.
Але вона мовчки стискала зуби і продовжувала працювати.
Чеська надія і гірке розчарування
Після кількох років у Польщі вона вирішила спробувати щастя в Чехії. Робота у теплицях здавалася трохи кращою: хоч спина боліла не менше, але принаймні не доводилося боятися рейдів поліції.
Там вона познайомилася з Оксаною — жінкою, яка вже десять років жила за кордоном.
— Маріє, тут теж не мед, але краще, ніж на цибулі. Та й платять трохи більше. Може, знайдемо тобі щось краще? — запропонувала Оксана.
Але незабаром у Марії з’явилася ідея поїхати в Іспанію. Там працювали її родичі, і вона сподівалася, що зможе закріпитися. Однак доля зіграла з нею злий жарт.
Після кількох місяців нелегального перебування її депортували. Це був удар, після якого їй довелося довго оговтуватися.
— Здається, ніби весь світ проти мене, — прошепотіла вона в слухавку матері, коли вперше за довгий час змогла додзвонитися додому.
— Доню, ти сильна. Ти вистоїш, — пролунало у відповідь.
Новий шанс у Франції
Коли Марія влаштувалася в Парижі, їй було вже тридцять два. Її чоловік працював тут на будівництві, і вона вирішила спробувати знову.
Але й тут не все було гладко.
— Три місяці без роботи, — зітхала вона, розповідаючи землякам.
— А я пів року сиділа без роботи, — відмахнулася одна жінка. Ніхто не поспішав допомагати.
Марія вирішила діяти сама. Вона розмістила десятки оголошень, обдзвонила купу ресторанів і нарешті отримала шанс працювати кухарем у маленькому кафе. Вона готувала від душі, вкладаючи у страви не лише вміння, а й частинку себе. І невдовзі власник закладу сказав:
— Ви готуєте так, що люди приходять саме за вашими стравами. Залишайтеся, у вас талант!
Це був її маленький, але такий важливий тріумф. Нарешті вона відчула, що всі її випробування були недаремні.
Життя між двома світами
Тепер вона повертається додому раз чи двічі на рік. Там її чекає донька. Кожен від’їзд стає для неї випробуванням.
— Мамо, коли ти вже повернешся назавжди? — питає дівчинка.
— Скоро, моя люба. Скоро…
Але коли це “скоро” настане, пані Марія не знає.
Вона лише знає, що заради майбутнього своїх дітей вона готова боротися далі.