Стукіт коліс монотонно відбивав ритм подорожі, а за вікном пропливали безмежні поля, подекуди мережані лісосмугами. У купе пахло пилом і дешевими цигарками, а повітря, здавалося, можна було різати ножем.
Троє чоловіків, мої випадкові супутники, сиділи навпроти, їхні обличчя, поорані зморшками та обвітрені, видавали втомлених трударів.
Відео дня
— Що, хлопці, по чарочці? — запропонував найстарший, Григорій Петрович. — Щось треба зігріти душу в цій довгій дорозі.
Вони мовчки кивнули, і незабаром у вагоні запахло дешевою горілкою й хлібом. Спочатку пили мовчки, а потім, як це часто буває в дорозі, розмова сама пішла.
— Я ось їду з відпустки, — почав Микола, худорлявий чоловік, років сорока. — Дітям комп’ютер привіз, газ у хату провів, дружині пральну машину купив. Хіба вдома таке заробиш?
— Точно, — гірко всміхнувся Дмитро, кремезний, з обвітреними руками. — В мене схожа історія. Завод закрили, на базарі довго не витримав. Старша в університет пішла, молодша в музичне. Грошей катма. От і довелося їхати.
Григорій Петрович зітхнув, погладивши сиве волосся.
— А мені вже шістдесят. Все життя на будівництві, а пенсії не дали — архіви загубилися. Дружина хвора, донька сама дитину виховує. Хто, як не я, їх нагодує?
Всі троє мовчали. В кожного в грудях пекло однакове: відірваність від дому, безнадія, втома.
Микола налив ще по чарці й, немов боячись загубити хвилю відвертості, почав розповідь:
— Перший раз в Москві був — як у пеклі. Гуртом вирили котлован, по 14 годин у спеку. Спали в залізному вагончику. Якось вночі — гуркіт у двері. Ми подумали, що бригадир. Товариш Іван відчинив — і впав, збитий ударом. Влетіли п’ятеро в масках. Пістолети наставили: “Лежати!” Зв’язали, викинули нас у куток, забрали інструменти, телефони. Зникли, як привиди.
— І що? — спитав Дмитро.
— Бригадир викликав хазяїна. Той навіть не моргнув — наказав вирахувати з нашої зарплати. Хоч би слово жалю! Старші хлопці тільки плечима знизали: “Добре, що хоч живі”. Кажуть, недавно барак підпалили, і один хлопець, такий, як ми, не вибрався…
Настала тиша. Лише колеса відстукували ритм.
— У мене теж весело було, — озвався Дмитро. — Якось вночі увірвалася міліція. “На нашій території без прописки, значить, платіть!” Я попросив показати посвідчення — отримав прикладом автомата в бік. Очі відкрив у холодному підвалі. Тримали три дні, годували раз на добу. Випустили, коли бригадир привіз гроші.
— А тобі, Петрович, не страшно в такому віці? — спитав Микола.
— Яка різниця? — зітхнув старий. — Дома нема за що жити. Невістка плаче, внучок просить: “Діду, не їдь”. Якби міг — лишився б. Але як їм без мене? Хата без мене холодна, порожня…
Чоловіки мовчали. В цій мовчанці було більше правди, ніж у будь-яких словах.
— Ех, Москва… — протягнув Микола, худорлявий чоловік з сумними очима. — Знов туди, в ту кабалу.
— Та що вже казати, — відгукнувся Григорій Петрович, найстарший з них, його сиве волосся вибивалося з-під потертої кепки. — Треба ж якось виживати.
Дмитро, мовчазний і зосереджений, лише кивнув, дивлячись у вікно.
— А ви знаєте, — почав Микола, його голос тремтів, — моя родина… село під Смілою. Дружина, діти… Я ж будівельник, п’ять спеціальностей маю. Але кому вони тут потрібні?
— Знайомо, — зітхнув Григорій Петрович. — Я теж усе життя на будівництві. А пенсії як не було, так і нема.
— А в мене доньки, — додав Дмитро. — Університет, музичне училище… Де ж я грошей на них візьму?
І полилися історії, одна сумніша за іншу. Про пограбування в Москві, про хазяїв-шахраїв, про міліцію-рекетирів. Про те, як вони, українці, будують “нову Росію”, а у відповідь отримують лише зневажливе “хохол”.
— Пам’ятаю, як нас пограбували, — розповідав Микола, його очі налилися люттю. — Увірвалися вночі, зв’язали, все забрали. А хазяїн потім ще й з зарплати вирахував.
— А в Балашисі, — додав Дмитро, — двох наших хлопців вбили. За непокору.
Григорій Петрович мовчав, дивлячись у вікно. Його погляд був сповнений сумом і втомою.
— Онук мене просить, — нарешті промовив він, — “Не їдь, діду. Будь уже дома”. А як я можу? За що ми житимемо?
Настала тиша, лише стукіт коліс порушував її. Кожен з нас думав про своє, про біль і безвихідь, що стали нашою долею.
— А знаєте, — раптом порушив тишу Микола, — я ж комп’ютер дітям привіз. І пральну машину дружині. І газ у хату провів.
— Молодець, Миколо, — похвалив Григорій Петрович. — Хоч якась радість.
— Але ж це все… — Микола махнув рукою, — це все ціною нашого приниження.
Дмитро дістав з сумки фотографію. На ній були дві дівчини, молоді й красиві.
— Мої доньки, — сказав він. — Заради них я все це терплю.
— І я заради дітей, — додав Микола.
— І я, — зітхнув Григорій Петрович.
Ми випили ще по одній, мовчки, кожен у своїх думках. За вікном темніло, а поїзд мчав у невідомість.
— А знаєте, — раптом промовив Дмитро, — я ж інженер. А тут…
— Та що тут казати, — перебив його Микола. — Ми тут ніхто.
— Раби, — додав Григорій Петрович.
Настала ніч, і ми полягали спати. Але сон не йшов, у голові крутилися думки про безвихідь і біль, про приниження і зневагу. І лише стукіт коліс монотонно відбивав ритм нашої невільницької подорожі.
Вранці ми приїхали до Москви. Вокзал зустрів нас галасом і метушнею, байдужим до нашого горя. Микола, Дмитро і Григорій Петрович вийшли на перон, їхні постаті зникли в натовпі.
А я залишився сидіти в купе, дивлячись у вікно, і думав про те, як багато таких, як вони, їдуть до Москви, шукаючи кращої долі. І як мало хто її знаходить.
У серці кожного, змішані з гіркотою, жевріли мрії: повернутися назавжди, обійняти дітей, не чути образливого “хохол”.
Але чи збудеться?