Старенький пікап зупинився на узбіччі, ховаючись у тіні густих кущів. Вечірнє сонце фарбувало крони дерев у золото, кидаючи на землю довгі мереживні тіні. Семен, кремезний чоловік з густою рудою бородою, відкинувся на сидінні й повернувся до худорлявого юнака, який нервово протирав окуляри краєм футболки.
— Гей, Тарасе, перекуримо? — Семен дістав пом’яту пачку цигарок і простягнув її юнакові.
Відео дня
Тарас делікатно поправив щойно начищені окуляри на переніссі й коротко відповів:
— Дякую, я не курю.
Семен розкотисто засміявся, плескаючи його по плечу так, що окуляри знову з’їхали набік.
— От же ж дивак! Двадцять другий рік на дворі, а ти правильний до нудоти. Ні до цигарки не торкаєшся, ні до чарки. Може, хоч до дівчат маєш якийсь хист?
З заднього сидіння долинув регіт. Чорнявий Макар із шрамом через ліву брову підморгнув, випускаючи дим кільцями.
— Та наш Тарасик ще незайманий, як весняний цвіт. Дівчата йому страшніші за ворожі “гради”.
Тарас спалахнув, немов маків цвіт, але промовчав, лише міцно стиснув щелепи й відвернувся до вікна. Його тонкі пальці нервово забарабанили по коліну.
— Макаре, не дратуй тигра, бо ще порве тебе, як Шева воротаря німців на чемпіонаті, — Семен смачно затягнувся й пустив дим у відкрите вікно.
Командир їхньої розвідгрупи — сивовусий Осип Петрович, якого всі кликали просто “Батя”, — кинув суворий погляд через плече:
— А бодай вас! Чого ви до хлопця причепилися, як реп’яхи? У нього вдома наречена чекає. Вчора власними очима бачив, як вони по відеозв’язку розмовляли. Така красуня, Макаре, що тобі навіть у снах не привидиться.
— Розмовляли? — Макар театрально схопився за серце. — А я гадав, наш Тарасик німий від народження. З нього ж слова не витягнеш, хоч кліщами.
Тарас знову поправив окуляри й вийшов з машини, зачинивши дверцята гучніше, ніж збирався. Їхні нескінченні жарти набридли йому до печінок. Подумаєш, не балакучий! Хіба за це можна людину постійно шпиняти?
Коли почалася повномасштабна війна, він першого ж дня пішов у військкомат. Міг би відсидітися в тилу — з його-то освітою та знанням іноземних мов.
Пропонували місце в штабі, де тільки й треба було б, що перекладати документи з англійської та складати звіти.
Але Тарас відмовився. Нехай ті, кому здоров’я не дозволяє бути на передовій, займаються паперовою роботою. А він молодий і здоровий… ну, майже. Окрім короткозорості, ніяких проблем.
Тарас обійшов навколо авто, дістав пляшку з водою, зробив кілька ковтків і знову протер окуляри.
“Треба купити контактні лінзи, — подумав він. — Набридло вже, що окуляри постійно пітніють, а хлопці дражнять “Професором” і “Совою”.
Першого ж дня в підрозділі Семен охрестив його “Малим”, а згодом це прізвисько навіть стало позивним. Так, ніби він винен, що вдався невисоким і худорлявим!
За спиною почулися тихі кроки. Тарас озирнувся й побачив командира, який спостерігав за ним із теплою батьківською усмішкою.
— Не бери до серця, синку, — Батя поклав важку долоню йому на плече. — Хлопці не зі зла. Це війна… Кожен по-своєму справляється зі стресом.
— Та байдуже, — знизав плечима Тарас. — Я звик. Ще у школі з мене глузували, бо любив читати. Називали “ботаном” і “заучкою”.
— Тому ти після дев’ятого у військовий ліцей пішов? Хотів утерти їм носа?
— Ні, — Тарас уперше за день по-справжньому усміхнувся. — Мій дідусь був військовим, я його безмежно любив. Усе, що маю тут і тут, — він спершу торкнувся грудей, а тоді скроні, — це від нього. Навіть не сумнівався у виборі професії, хоч батьки були проти.
— Молодець! Правильний вибір зробив, — Батя схвально кивнув і гукнув через плече: — Агов, вояки! Година до заходу сонця! Час вирушати!
Смарагдове пшеничне поле, яке ще тиждень тому колихалося під вітром, тепер було понівечене вирвами від ворожих “градів”.
Легкий вітерець ворушив уцілілі стебла, і здавалося, ніби сама земля тремтить зраненим тілом, стогне, притискаючи до грудей спалені дерева обабіч шляху.
Після вдалої розвідки і нічної передислокації їхній підрозділ на світанку перейшов у контратаку. Відпрацювала артилерія, і піхота рушила вперед. Тарас міцно стискав автомат, вдивляючись у сиву пелену з пилу та диму. Чорний угар від підбитої ворожої техніки роз’їдав очі й перехоплював подих.
— Повітря! Повітря! — раптом закричав хтось попереду.
— Лягай! — різко скомандував Батя, і Тарас відчув сильний поштовх у плече.
Він упав на землю. Поруч гепнувся Макар, притискаючи його до ґрунту рукою.
— Малий, не лови ґав! — сердито прошипів він. — Бо наречена не дочекається, так і помреш цнотливим!
Не встиг Тарас відповісти, як Макар уже зірвався з місця й побіг уперед. Тарас кинувся слідом, але раптом серед диму помітив знайому постать. Семен лежав нерухомо, розкинувши руки.
— Братику! — Тарас припав до нього. — Агов, Семене! Не смій навіть думати про погане! Відкривай очі, чуєш мене?!
Руки тремтіли від адреналіну, коли він швидко затягував турнікет вище коліна, намагаючись зупинити пульсуючий потік крові з розтрощеної осколками ноги. Пальці стали слизькими й гарячими, рукави просякли червоним.
— Тримайся, чуєш? — бурмотів Тарас, дістаючи з аптечки перев’язувальний пакет. — Не смій здаватися, бородатий!
Зі шкіри випиналися гострі уламки кістки. Тарас забинтував скривавлену плоть, дістав шприц і зробив ін’єкцію знеболювального.
Глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття. Семену потрібна термінова допомога лікаря, інакше він може втратити ногу… або й життя.
Тарас роззирнувся навколо.
Дим потроху розсіювався, але поблизу нікого не було — підрозділ продовжив наступ. Нахилившись над Семеном, він обережно перевернув його на бік. Той не відповідав, дихання було поверхневим і нерівним.
Тарас приліг поруч, перекинув руку побратима через своє плече, міцно схопив за зап’ястя і спробував підвестися. Спершу на коліна.
М’язи напружились до болю. Ще одне зусилля — і він підвівся на ноги, ледь не падаючи під вагою тіла.
— Семене, тобі треба менше їсти, — процідив крізь зуби Тарас, злегка нахилившись уперед і рушивши в зворотному напрямку.
Над головою знову засвистіло, але він навіть не здригнувся, лише міцніше стиснув пальці і продовжив свій шлях. Крок за кроком, долаючи нестерпний біль у м’язах.
Він ніс на своїх плечах побратима, який важив майже вдвічі більше за нього.
Ноги тремтіли й підгиналися, але Тарас не дозволяв собі зупинитися. Берці й штани промокли від крові Семена. “Швидше, — білим жахом пульсувало в голові, — швидше, поки не пізно…”
Солоний піт заливав очі, окуляри постійно пітніли. Різким рухом голови Тарас скинув їх, і вони впали кудись у траву.
“Тепер точно перейду на лінзи”, — майнула абсурдна думка.
Раптом Семен заворушився, і тихий стогін вирвався з його горла.
— Потерпи, друже! — видихнув Тарас. — Ще трохи, і ти будеш у руках наших медиків.
Затуманеним поглядом він нарешті розгледів між деревами обабіч шляху знайомий пікап, на якому вони приїхали. Дверцята відчинені, ключі сховані під колесом, як завжди робив Батя.
Рвучи жили, Тарас відчинив задні дверцята й обережно поклав Семена на сидіння.
Видихнув, розправив плечі, що палали вогнем від перенапруги, дістав ключі й застрибнув за кермо.
Двигун заревів, і за мить автомобіль уже мчав до розташування їхньої частини, де чекали медики й санітарна машина для евакуації важкопоранених до госпіталю.
У кишені задзвонив телефон.
— Малий, — пролунав голос командира, — де ти в біса? Семен з тобою?
— Так, він поранений, — хрипко відповів Тарас.
— Живий?
— Живий. Але потрібна термінова допомога.
— Орки розбиті, але кільком вдалося втекти. Ви обидва цілі?
— Макара зачепило.
— Не сильно. Подряпина. Є ще кілька наших поранених… І загиблі теж є, — Батя важко зітхнув, а потім тихо запитав: — Семену сильно прилетіло?
— Дісталося добряче. Нога… — Тарас запнувся. — Приходив до тями лише раз і знову знепритомнів.
— Довези його, хлопче.
— Довезу, командире.
Зв’язок обірвався, і Тарас знову зосередився на дорозі, вдивляючись короткозорими очима в шлях попереду.
— Здоровенький був, ледацюго! Усе боки відлежуєш?
Семен почув знайомі голоси за дверима палати й радісно всміхнувся. Батя увійшов, несучи із собою запах весняної зелені й сигаретного диму.
— Не питайте, — Семен скорчив стражденну гримасу. — Уже нудить від цих лікарняних стін.
— Тут ще й нестерпно тхне, — додав він, насуплено втягнувши ніздрями повітря.
— Чим? — здивувався Макар, що зайшов слідом за командиром, на ліву брову у якого тепер наліпили смужку бактерицидного пластиру.
— Ліками, антисептиками…
— Тю, тут такі медсестрички гарні, що я б рік лікувався і не скаржився, — Макар підморгнув молоденькій дівчині в білому халаті, що саме проходила коридором.
Усі розсміялися. Семен витягнув шию, намагаючись розгледіти за їхніми спинами ще когось.
— А де Малий? Тарас де?
— Тут я, — тихо відгукнувся знайомий голос.
Тарас повільно наблизився до ліжка. На носі в нього були нові окуляри в тонкій оправі, які робили його ще більш схожим на студента, ніж завжди.
— Привіт, Тарасику! — Семен виструнчився на ліжку і простягнув йому руку. — Дякую тобі. Якби не ти…
— Нема за що, — Тарас знизав плечима, ніяковіючи від загальної уваги.
— Ну знаєш! — обурився Семен. — Не прибіднюйся. Ти мені життя врятував!
Він замовк на мить, а потім хитро примружився:
— Одне не дає мені спокою: як ти мене зміг доперти до машини? Ти ж такий худий, що коли боком станеш, то й не видно. Як хребет не переламав?
Уперше за весь час Тарас широко й відкрито усміхнувся:
— Та нормально все. Але їсти тобі треба на відро менше. Важчий за БТР!
Палата вибухнула сміхом.
Батя відійшов до вікна й задумливо глянув на блакитне весняне небо. Потім перевів погляд на своїх хлопців і тихо, майже пошепки, промовив:
— І цей народ якісь клоуни з москви хотіли здолати? Та скоріше сонце зійде на заході, ніж це станеться.
Війна продовжувалася.
Але були моменти – короткі, яскраві, – коли перемога здавалася зовсім близько. Коли життя перемагало смерть, а людяність – жорстокість.
І Андрій знав: їхня сила – не в арсеналі чи техніці. Їхня сила – в духові, в незламності, в любові до землі, за яку вони боролися.