Катерина зайшла до кухні й сплеснула руками:
– Степане, навіщо ти нову посуду вийняв? Ми нікого в гості не чекаємо.
І, взагалі, тебе домашнє начиння ніколи не цікавило. Навіть не знаєш, де ложки лежать…
Ти мене чуєш?!
Відео дня
– Чую, Катю, чую. Відтепер будемо їсти з цих тарілок.
– А чим тобі ті, якими користуємось, не вгодили?
Степан махнув рукою.
Завила серена.
– О, починається… Люди готуються спати, а зараза прокидається, – майже в
риму сказав Степан. – А ти запитуєш, навіщо нова посуда. От… хто його знає, що
може бути…
– Ціхо, Степане. Нас тут ще Бог милує, а там…
Катині очі затягнуло слізьми. Максим, їхній єдиний син, на війні. Настя,
невістка, з двома дітьми за кордоном. І найближчим часом не збирається
повертатися додому. Внучка сказала Катерині про це під час останньої телефонної
розмови.
– Софійко, ми з дідусем скучаємо за тобою і Тарасиком. Чекаємо вас. І
дуже любимо.
– І ми вас усіх любимо, бабусю. Сумуємо за татом. Швидше б закінчилась
війна. Я додому хочу. А мама каже, що тут ліпше. І не проти назавжди
залишитися.
…Тривога була не довгою.
Катерина розгублено дивилась на посуд «для свят». Гадала: заховати все
це назад, чи ні? Розповісти чоловікові про розмову з внучкою, чи не варто? Вирішила
поки промовчати. Може, Настя не подумавши так сказала…
– Що там у нас на вечерю? – запитав Степан. – І не думай ховати нові
тарілки, ложки, виделки. Життя – воно таке, сьогодні є, а завтра – тривога і…
– Та що з тобою, Степане?! Бери собі тарілку, яку хочеш…
Вечеря була смачною, але сумною. Раніше у квартирі було гамірно. Внуки
часто бували в Катерини та Степана. А тепер тихо.
– Не святково на душі, – зітхнула Катерина. – Різдво у тривозі минуло. І
новоріччя невеселе. Колись у нас ялинка стояла. А зараз – кілька гіллячок у
вазі.
– Та кому зараз радісно? – мовив Степан.
– Максим не телефонує. Хоча б слово сказав. Господи, аби в нього все
було добре.
– Це війна, Катю. Дасться чути, коли зможе.
Катерина мила після вечері посуду. Знову завила сирена.
– У пархатих МІГ злетів, – гукнув з кімнати Степан. – Щоб вони…
Катерина витерла руки. Вимкнула в кухні світло. Присіла на стілець.
Нічого тяжкого не робила, а, здається, наче гори вернула. Це все нерви…
– Катю, забув тобі сказати: сват телефонував. Просив зайти. Де ти
пропала?
Мовчала. Сльози душили горло.
Степан прийшов на кухню.
– Знову плачеш…
Обійняв дружину. Він рідко це робив.
– Степане, у нас ще є нові горнята. Гарненькі. Ті, що моя сестра
подарувала. Треба їх знайти. Здається, вони в шафі-купе в коридорі.
Степан усміхнувся.
Пролунав відбій тривоги.
Вечір засівав небо зорями.
Новоріччя…
Автор: Ольга Чорна
Всі життєві історії та розповіді Ольги Чорної читайте тут