Історія мого батька
Мого батька звати Олексій. Йому зараз 82 роки. Колись, коли йому було двадцять, він служив в армії. Це були довгі три роки служби в одній частині.
Відео дня
Часом військове життя здавалось одноманітним, але вечорами хлопці мали розраду — місцеві танці. На них приходили дівчата, охочі до знайомств, і саме там батько зустрів її.
Її звали Галина. Вона була стрункою, з яскравими карими очима і густими темними косами. Сміялася голосно, щиро, якось по-дитячому. Вони почали зустрічатися. То було справжнє кохання — щире, молоде, ще трохи наївне, але таке живе.
Батько писав їй листи, вони годинами гуляли після танців, мріючи про майбутнє. Він навіть уявляв, як після служби повернеться і покличе її заміж.
Але доля розпорядилася інакше. Його перевели до іншої частини, в іншу країну. Зв’язок став рідшим, листи йшли довго, а час був жорстоким випробуванням для їхніх почуттів.
Одного разу він отримав від Галини листа. “Олексію, я виходжу заміж”, — написала вона. У ту мить щось обірвалося в його серці. Він перечитав ці слова кілька разів, але зміст не змінювався. Йому здавалося, що все було справжнім, що вона любила його так само, як він її. Але цей лист…
Він не став писати у відповідь, не став з’ясовувати. Просто зім’яв аркуш, жбурнув у ящик і більше ніколи не згадував про неї. Йому було боляче, та гордість не дозволила випросити пояснень.
Роки минали. Він повернувся додому, одружився, народилися ми, його діти. Мама була мудрою жінкою, доброю, турботливою, вони прожили разом довгі роки.
Ми виросли, батьки постаріли. І от, коли батькові вже минуло шістдесят, у їхній будинок прийшов лист. Від Галини.
Батько розгорнув конверт. Руки трохи тремтіли. У листі вона зізнавалася, що той лист був перевіркою, дурним юнацьким поривом.
Вона хотіла дізнатися, чи буде він боротися за неї, чи кинеться назад, чи хоча б напише. Але він не відповів, і вона зрозуміла, що переграла.
Я добре пам’ятаю той вечір. Батько сидів у кріслі, уважно перечитував листа, а мама стояла поряд, сердито зімкнувши губи.
— Ось побачиш, як помру, ще женишся на ній! — з болем сказала вона.
Батько тільки сумно усміхнувся. Він знав, що маму не можна було заспокоїти, та й що він міг сказати? Минуле повернути не можна. Він і сам не знав, що почував у той момент.
Чи була ще в його серці образа, чи лишилися спогади про те юне кохання?
Йшли роки. Мами не стало. І тоді сталося те, чого ніхто не очікував — вони зустрілися. Через стільки років. Він поїхав до неї, подивився в її очі, вже не юні, не яскраві, а втомлені, сповнені смутку.
Вони розмовляли довго. Про життя, про помилки, про те, що могло б бути, якби…
Але нічого вже не можна було змінити. Галина не змогла залишити дітей, онуків, своє звичне життя. Вони жили в сусідніх областях, але ніби в різних світах.
Спільне майбутнє вже не здавалося можливим. І хоч ми, його діти, не були б проти їхнього союзу, вони самі зрозуміли — минуле не повернути.
Тепер вони лише зрідка телефонують одне одному. І щоразу в цих розмовах чути нотки суму, невисловлених слів, нездійснених мрій.
Батько ніколи не казав, шкодує він чи ні.
Але я бачу, що десь у глибині душі він все ще носить ту історію, яка так несподівано обірвалася через необачний юнацький вчинок.