Я виросла без батька, моїми янголами-охоронцями були мама й бабуся. Інша бабуся, та, що по татовій лінії, від мене відцуралася, мов від прокаженої.
Я неймовірно вдячна мамі і бабусі за всю їхню любов і турботу, але, чорт забирай, вони ніяк не могли змиритися з тим, що в мене може бути… особисте життя. Окреме, знаєте, від їхнього.
Особливо розійшлися вони не на жарт, коли я переїхала в інший регіон, щоб гризти граніт науки. Я ж, як-не-як, студентка, у мене нові друзі, закоханість першим цвітом розквітла, а бабця моя люба занудьгувала, бідна пташечка, їй самотньо, сумно, нема з ким словом перекинутися, бо подруг, як кіт наплакав. І тут почалося…
«Я нікому не потрібна, навіщо жити на світі білому?» – причитала вона, мов над покійником плакала. А мати, як папуга, за нею повторювала: «Ми тобі не потрібні, в тебе своє життя, а ми самі-самісінькі». Та ви що, серйозно? Вдвох – це, на вашу думку, «самі»?
Якийсь час я мовчки ковтала їхні закиди, слухала та робила по-своєму. А потім, одного чудового дня, в мене просто урвався терпець.
«Так, – випалила я, ледь не задихнувшись від обурення. – Моє життя, я наголошую, МОЄ! І я хочу проводити час з друзями, з хлопцем, врешті-решт, я на роботі, як віл, гарую! А ввечері п’ятниці я хочу не з вами вдома киснути, а з подружками келих вина випити чи на побачення збігати! Так, мені тут, між іншим, не сто років в обід! Я не стара бабка, щоб з вами фільми дивитися і на лавочці біля під’їзду теревені розводити! Мені вас бачити раз на тиждень – і то забагато буде! А як у вас нема друзів та інтересів, то це, вибачте, суто ваша справа!”
Звісно, образилися на мене, як Бог на грішника, і спілкувалися зі мною, мов з чумою. Але дива трапляються! Знайшла моя бабуся центр для пенсіонерів, всякі там гуртки по інтересам. Спочатку пхикала, а потім пішла – і як відшептали! Тепер у неї то танці, то подружки в гостях, то вона десь по парках гуляє. З мамою складніше. Вона ще працює, всякі кружки її не цікавлять.
Але я не здаюся. Пояснюю, мов малому дитятку: «Якщо я буду з тобою вдома сидіти, то через п’ять років ти будеш страждати від того, що в тебе нема онуків. Тобі воно треба? Ні. Тож відпусти мене трохи, мамо! Дай мені жити своїм життям! Повір, від цього ніхто не помре”.
Так і живемо. Наче на двох різних планетах, але на одній орбіті. Важко, та куди дінешся? Це ж моя родина. І я їх люблю, по-своєму, трохи дивною, можливо, любов’ю. Але щирою, як перше кохання. Просто треба навчитися відпускати. Всіх. І себе теж.
