Літак змахнув крилами, наче великий сріблястий птах, і розчинився у блакитній безодні.
А Анна стояла, як укопана, біля терміналу, проводжаючи поглядом залишки диму, що вказували на місце, де щойно вирушив її син до Канади.
Відео дня
Зітхнула, важко так, наче з неї вийшов не лише подих, а й частинка душі.
«Полетіли мої діти у світ… – прошепотіла тихо, – а мене покинули одну, як ту грушу край села, кому вже вона потрібна?»
Відчувала, як самотність обплітає її, немов той дикий плющ, що густо вкривав стіни старого сараю. Їжа, з’їдена на самоті, шматувала зсередини, наче недопечений пиріг із кислою начинкою.
Щоденна рутина перетворилася на сіру, безпросвітну тяганину. Інколи її пронизувала гостра думка:
“А що, якби хтось? Бодай на хвилинку? Просто… щоб послухав, як серце скребеться.”
Анна Іванівна. Жінка з натрудженими руками, з бездонними очима, які бачили стільки всього. Мати, бабуся – раніше її дім був наповнений дзвінким щебетом дитячих голосів, ароматом вареників з вишнями, гамором гостей.
А тепер – тиша.
Така моторошна, що здавалося, можна почути, як пил осідає на старенький килим. Дочка – у Німеччині, син – аж за океаном.
Першим часом ще дзвонили, казали: “Мамочко, обов’язково приїдемо!”, а тепер… короткі есемески раз на місяць: “Мамо, як ти?”, і крапка. Жодного смайлика, жодної краплі теплоти.
Кожного ранку, як заведений годинник, вона сиділа за кухонним столом, пересуваючи чашку з недопитим чаєм з одного краю столу на інший.
Руки пам’ятали, як плести товсті коси її маленькій Оленці перед школою, як латати дірки на штанях бешкетника-Миколки.
Очі не втрачали надії побачити онуків, які бігають її квітучим садом. А серце… серце нило, наче зупинились часи.
Одного дня, переступивши через свій страх та сумніви, Анна наважилася. Зі старої шухляди витягла аркуш паперу, знайшла затерту ручку і вивела нерівними літерами: «Шукаю людину для розмови. Оплата – щира вдячність та свіжозаварений чай. Вік не має значення. Просто хочеться… говорити».
Віднесла оголошення до місцевої газети, ледь не послизнувшись на обмерзлому тротуарі.
А потім… чекала.
Телефон дзвонив несподівано. Анна аж підскочила на кріслі, ледь не розливши чай. Занадто довго її хата не чула цього звуку.
“Господи, щоб не до лікарні знову…” – прошепотіла вона, трясучись як осінній листок.
– Доброго дня, пані Анно? – голос був молодий, трохи невпевнений, але з ноткою щирості.
– Так, це я… – відізвалася вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі.
– Мене звати Сергій. Я прочитав ваше оголошення в газеті… Ви ще зацікавлені у зустрічі?
Декілька секунд вона мовчала, відчуваючи, як її переповнюють сумніви. Хто він? Чого йому треба? Може, то якісь шахраї? Та щось у його голосі бриніло теплотою. Нагадувало ті далекі часи, коли діти, ще зовсім малі, тягнули її за поділ: “Мамо, може, тобі чаю зробити? Ти ж така втомлена!”
– Так… – нарешті відповіла, збираючи останні сили. – Завтра вам було б зручно?
– Авжеж! – без вагань відповів Сергій. Його голос пролунав, як свіжий ковток повітря.
Наступного дня Анна, як на голках, ходила по хаті, то й діло поглядаючи у вікно. Переживала, як та школярка перед першим побаченням. І ось, нарешті, побачила його: високий, у звичайнісінькій куртці, з потертою сумкою через плече. Йшов повільно, наче не знав, чого очікувати.
– Доброго дня, пані Анно, – привітався, зупинившись біля хвіртки і простягаючи руку. Усмішка в нього була трохи ніякова, але щира.
– Доброго дня, Сергію, – відгукнулася Анна, намагаючись якомога привітніше усміхнутись у відповідь і запрошуючи його до хати.
Вони сіли у вітальні, спочатку трохи ніяково помовчали. Потім Сергій розповів про свою роботу – він був молодим лікарем, який нещодавно переїхав до їхнього містечка; про те, що йому тут самотньо і не вистачає друзів.
Анна ж розповіла про своїх дітей, про те, як важко жити, коли найрідніші люди далекі не лише відстанню, а й душею. Розповіла про старі фотографії, які нікому показати.
– Це дуже важко, – співчутливо кивнув Сергій, дивлячись їй в очі. – Моєму діду так само… Він живе сам у іншому місті, і я… рідко йому дзвоню. А тепер думаю, що він відчуває те саме, що й ви.
Анна подивилася на нього і вперше за довгий час відчула, що її розуміють. Це відчуття було таким несподіваним і приємним, що в очах забриніли сльози.
“Мабуть, дарма я його впустила… Здається, хлопчик хороший,” – подумала вона з полегшенням.
Їхні зустрічі стали регулярними. Сергій приходив кілька разів на тиждень. Вони пили запашний чай з духмяним медом, розмовляли про все на світі, навіть разом ходили до крамниці за продуктами. Одного разу Сергій сказав:
– Пані Анно, я почав частіше телефонувати діду. Він, знаєте, дуже радий. Каже, що навіть дихати легше стало, коли чує мій голос.
Анна зітхнула.
– Сергію, якщо їм не телефонують, це не означає, що вони не люблять. Просто у них – своє життя. Часом вони просто не розуміють, як нам самотньо. Воно їм тут, у своїй метушні, й невтямки.
Сергій задумався. А потім раптом дістав телефон і набрав номер.
– Привіт, діду, – сказав він у слухавку. – Як ти? Що новенького?
Ця проста фраза стала для Анни промінчиком сонця у похмурий день. Зрозуміла, що допомагаючи йому, допомагає і собі. Бо коли вона того вечора заснула, її серце боліло не так сильно, як раніше.
Тижні тікли, мов вода крізь пальці. Сергій приходив все частіше. І одного дня, сидячи за столом і розглядаючи пожовклу фотографію її покійного чоловіка, він сказав:
– Пані Анно, ви для мене стали… майже як рідна бабуся.
Анна здивувалась. А потім усміхнулась щирою, теплою усмішкою і обережно доторкнулася до його руки.
– А ти для мене – як син.
І цього разу в її домі вже не було самотньої тиші. Була тепла розмова. Був щирий сміх. Був Сергій.
А як ви вважаєте, чи достатньо лише одного телефонного дзвінка, щоб змінити чиєсь життя?